"Як "Смок", так і "Аніченко" обрядів вінчання не знали. Поводилися скуто, а коли слід було цілувати ікону, "Смок" роздивлявся навколо себе. На підказки дружки "Медуни": "Цілуй!" "Смок" повернувся до неї і розгублено запитав: "Кого, тебе?" — доносить чекістам сексотка "Соломія". Оповідає про весілля 26 листопада 1943-го в селі Будераж на Волині. Територія була окупована німцями, там щойно розгортала свою підпільну роботу Українська повстанська армія.
"Смок" — це 29-річний Микола Козак, референт служби безпеки Організації українських націоналістів на Волині. "Аніченко", вона ж "Зіна", "Ліда" — Ніна Беліченко, 23 роки. Уродженка Вінниччини, навчалася у Харкові, 1941-го вступила до ОУН, згодом почала працювати в Українському червоному хресті, що діяв при УПА. У її підпорядкуванні — 150 осіб, зокрема 30 лікарів.
Молодята планували весілля завчасно. Та напередодні наречену відправили на завдання. "Смок" рушив услід за коханою — наближався піст, зволікати не можна було. Церемонію відбули у найближчій сільській церкві. Свідками та гостями взяли підпільників, які опинилися в цих околицях. Про всяк випадок розставили патрулі на двох в'їздах до села. Паролем було слово "поп", а відповіддю: "паламар". Після вінчання вояки салютували кулеметними чергами в небо. Потім нареченому довелося віддавати їм свої патрони.
Влітку наступного року радянські війська наближаються до Західної України. Козак переконує дружину поїхати в Нагуєвичі на Львівщині на законспіровану квартиру, аби подалі від бойових сутичок підлікувала хвору печінку. Робить їй фіктивні документи на ім'я Ніни Ганкевич. Але квартиру викривають, жінка поспіхом переїжджає до Львова. Винаймає житло, влаштовується начальницею відділу кадрів у відділі електромереж. У грудні її затримують працівники СМЕРШу — радянської контррозвідки. Пропонують вирушити на Волинь та схилити чоловіка до співпраці. Відмовляється.
Тоді чекісти використовують випробувану методику. "Аніченко" відпускають, а за три дні, на свято Миколая, у квартиру вриваються восьмеро озброєних людей. Це переодягнені на бандерівців співробітники НКВС. Ніну везуть на "конспіративну квартиру". Там вимагають розповісти усе, що знає про ОУН і УПА.
— Били мене палками, ногами, вставляли пальці рук між двері. Я втрачала свідомість, — згадуватиме за 15 років у розмові з працівником КДБ. Ніна не витримує і викидається з четвертого поверху. У неї струс мозку, переломи ключиці, ребер, правої гомілки і бедра, загальна контузія.
У лікарні знайомиться із санітаркою Ольгою Зубинською, яка також є членом ОУН. Намагається передати листа чоловікові — безрезультатно. У червні 1945-го отримує від підпільників 900 крб. на харчі та оплату квартири. У неділю йде до церкви при лікарні, звідки тікає через чорний хід. Передає Зубинською два листи до знайомого священика Ігоря Іваніва із села Вишгородок на Тернопільщині. Просить оформити їй фальшиву метрику.
— Чи знаєте ви, де тітка Ліда? — починає Ольга розмову. Отець одразу розуміє, про кого мова. Підписує документ на ім'я Марти Сидорук.
5 серпня Зубинська та Беліченко сідають на потяг до Тернополя, щоб звідти рушити на Волинь — шукати "Смока". Та їх висаджують на першій же станції Підзамче. Вилучають речі, зокрема золоту обручку.
З протоколу допиту від 8 серпня 1945-го:
— Назвіть свою оунівську кличку.
— Моє псевдо НКГБ знає.
— Яке становище в ОУН ви займали?
— Про це органам НКГБ відомо.
— Яке ім'я вашого чоловіка?
— Свого імені він не казав.
Ніну перевозять до Києва. Там розповідає деяку інформацію. 22 січня наступного року військовий трибунал засуджує її до 15 років каторжних робіт і п'яти років позбавлення громадянських прав без конфіскації майна — через його відсутність.
Тим часом "Смок" марно намагається відшукати дружину. "Вважає за необхідне власним прикладом доказувати "Аніченко", яка походить зі Східної України, що галичани мають вищу мораль і серйозніше ставляться до шлюбу та сім'ї, аніж жителі Радянського Союзу", — звітує керівництву "Соломія".
— Певне, вона вже вийшла заміж за якогось енкаведиста, а про мене забула, — вирішує Козак.
Він заводить роман з агенткою радянської розвідки Людмилою Фоєю — "Апрєльською". Переконує її перейти на бік повстанців. Та погоджується, восени 1945-го стає його друкаркою під псевдо "Перелесник". 1949-го "Смок" накладає на себе руки під час бою з чекістами — аби не здатися живим. Наступного року гине Фоя.
Ніна Беліченко звільнилася з таборів 1955-го. За рік переїхала до Дніпропетровська. За незалежності очолювала там обласну організацію Всеукраїнського об'єднання ветеранів. Померла 9 лютого 2008 року.
200 грамів м'яса щодня мав отримувати вояк УПА, який перебував на лікуванні у шпиталі. А також 30 г жиру, 30 г цукру, 500 г хліба, 1 кг картоплі, горох, сушені фрукти, мед.
При "поступленні" до підпільного шпиталю хворим зав'язували очі
"Скоро в одній із хат Труханова була вперше проведена операція ампутації лівої ноги на рівні першої третини гомілки, яку проводив лікар "Юрко". Поранення було важким: розривна куля розтрощила кістки, що загрожувало розвитком гангрени. Не дивлячись на дуже складні умови, недостачу хірургічного інструментарію та стерильного матеріалу, операція пройшла успішно. Особливе затруднення ми мали з операційною пилою, якої нігде не могли дістати. Довелося використати німецьку пилку для нарізування хліба", — так описує операцію в підпільних умовах Тадей-Андрій Плюгавка — псевдо "Маркіян".
Медична служба УПА — Український червоний хрест — мала три відділи: медичний, фармацевтичний та суспільної опіки. Вояки регулярно проходили медогляд — командування дбало, аби вони завжди були готовими до форсованих маршів та рейдів. "Найкращими своїми друзями" називали воші. Позбувалися їх так: на 25-літровий бляшаний казан клали навхрест кілька полін, зверху — завошивлений одяг, накривали усе дошкою. Під казаном розпалювали вогонь. За 15–20 хв. пара вбивала комах.
Повстанські шпиталі обладнували глибоко під землею. Тому лікарі називали себе "катакомбниками" або "лапайдухами" — від "лапати духів", себто забирати поранених під землю. Тут були 5–15 ліжок, кухня та канцелярія. Через брак медикаментів дрібні операції, як-от ампутації фаланг, робили без анестезії.
При "поступленні" і "виписці" хворим зав'язували очі — аби на можливому допиті не виказали місце розташування лікарні. Коли шпиталь таки викривали, персонал брався за зброю. 23 січня 1947-го на горі Хрещатій — тепер територія Польщі — троє лікарів, стільки ж санітарок і шестеро поранених вояків добу тримали облогу. Врешті-решт усі наклали на себе руки, а перед цим спалили документи.
5 
35413
Коментарі