Стриптизерка Мішелін Бернардіні з "Казино де Парі" 5 липня 1946 року вийшла на подіум у Парижі лише у кількох трикутниках тканини, які прикривали інтимні частини тіла.
Переконав її продемонструвати новий купальний костюм його винахідник — французький інженер Луї Реар. Бо решта моделей відмовлялися зі страху осоромитися. Світ моди був шокований: ніхто не повірив, що жінка сповна розуму зможе отаке носити на пляжі. А Мішелін Бернардіні за кілька тижнів після показу отримала від чоловіків з усієї Європи зо 50 тис. пропозицій заміжжя.
Одразу по закінченні Другої світової автомобільний інженер-механік Луї Реар успадкував від матері салон дамської білизни. Став шукати способу привабити клієнтів. Нарешті вирішив: він має радикально зменшити купальник. І це при тім, що минув лише десяток років, як жінки відвоювали право носити роздільний купальний костюм. Луї Реар вирішив ризикнути: знизив лінію купальних шортів аж до стегон, а закритий бюст на "кісточках" перетворив на два трикутники, які ледь прикривали груди. На все йому вистачило 30 кв. дюймів — 76 кв. см — тканини. Тепер треба було придумати назву для новинки. Допоміг збіг: 30 червня того 1946-го, за п'ять днів до дефіле Мішелін Бернардіні, американці випробували нову атомну бомбу на атолі Бікіні в південній частині Тихого океану.
— Від мого купальника буде такий самий вибуховий ефект! — твердив дизайнер.
Луї Реар був не єдиний, хто влітку 1946-го відрізав зайві сантиметри в купальника. За місяць до нього в одному з пляжних магазинів французького курорту Канни модельєр Жак Хейм теж почав був продавати порівняно маленькі купальники.
Називав їх "атом" — на честь нещодавно виявленої найменшої складової молекули. Для реклами замовив літак, який ширяв над пляжами й за допомогою диму писав у повітрі: "Найменший купальник уже в продажу".
— Мій менший навіть за найменший купальник, — відреагував на це Реар.
З інженера-автомеханіка він остаточно перекваліфікувався на дизайнера і заснував компанію з виробництва бікіні. Його фірма придумала гасло-визначення справжнього міні-купальника: "Це не бікіні, якщо його не можна пропхати крізь обручку". Та купальникам Реара до загального вжитку ще було далеко. Бікіні відразу ж заборонили на головних пляжах Європи. В Італії, Португалії й Іспанії жінок у таких купальниках арештовували. Критики стверджували, що бікіні "відкриває в дівчині все, крім дівочого прізвища її матері". 1957 року американський журнал "Сучасна дівчина" писав: "Порядна дівчина ніколи не вдягне таку річ". Леді й далі виходили на пляж у закритих купальниках.
Бікіні стало прапором сексуальної революції на Заході. І першою зі знаменитостей його застосувала французька актриса Бриджит Бардо. 1956 року її чоловік Роже Вадим зняв її в білому бікіні у стрічці "І Бог створив жінку". Бриджит під час Каннського кінофестивалю з'являлася в бікіні й на місцевих пляжах. Після фільму жінок годі було стримати: вони шукали такі ж купальники, як у кінозірки. Чоловіки ж тим часом штурмували кінотеатри. Кравці не хотіли втрачати прибутку. Швейні фабрики почали працювати по три зміни й назбирали замовлень на кілька років наперед. "Жінки вибирають бікіні прискіпливіше, ніж чоловіків. Принципи однакові: шукають те, в чому комфортно і що дає можливості для росту", — описувала ажіотаж тих років американська журналістка Ерма Бомбек.
Та в США бікіні повільніше завойовувало жіноцтво, ніж у Західній Європі. 1960-го американський поп-виконавець Брайан Гайленд співав про несміливу дівчину, яка вдягнула на пляж бікіні й дуже нітиться:
Крихітне жовте бікіні
вона одягла сьогодні вперше
і тому боялася вийти на люди.
Вона загорнулася в покривало
і так сиділа на березі,
доки не ризикнула побігти у воду.
Тепер вона боїться вийти з води,
і мені цікаво, що вона
думає там робити далі.
Бідолаха вже посиніла.
Два, три, чотири, скажи —
що ти сьогодні вдягнула?
Крихітне жовте бікіні.
Після Бриджит Бардо рекламу бікіні зробила швейцарська акторка Урсула Андресс. 1962 року вона зіграла дівчину Джеймса Бонда у першому фільмі бондіани "Доктор Ноу". У білому бікіні Урсула виходить із води перед враженим агентом 007. Андресс стала черговим секс-символом. Свій білий міні-купальник вона через багато років випадково знайшла вдома на запиленому горищі. 2001-го виставила його на аукціон "Крісті" й продала за 35 тис. фунтів стерлінгів — майже $160 тис. на сьогоднішні гроші.
Пік популярності бікіні — кінець 1960-х — 1970-ті. Далі ажіотаж пішов на спад. У 1980-х лише кожен третій проданий у світі купальник був бікіні. 1988 року закрилася компанія Луї Реара.
"Купатися не піду — в моєму купальнику дірка на коліні"
На початку XIX ст. дами купалися в платтях із корсажем і криноліном, тобто спідницею на обручах. Щоб вона не спливала на поверхню, жінки пришивали до спідниці металеві предмети.
Під сукнею була цупка білизна — зазвичай панталони за коліно. На ногах панчохи й навіть чобітки. Найсміливіші наважувалися роззуватися, але на той час це сприймали майже як нудизм. Сухе вбрання важило до 5 кг, а коли намокало, жінки витягували на собі на берег кілограмів по 10–20.
Заможні й сором'язливі дами, а таких на курортах була більшість, відмовлялися заходити у воду привселюдно навіть у своєму чималому пляжному вбранні. Тому їх завозили в море в купальних кабінках на колесах. У підлозі таких конструкцій був люк, дама його відкривала й опускалася у воду. Плавати і пірнати у таких клітках було неможливо. Купальниці просто тупцяли на мілкому, бризкалися, часом сідали навпочіпки.
На початку XX ст. дами наважилися вдягнути на пляж купальники-комбінезони.
— Купатися я не піду — в моєму купальнику дірка на коліні, — поширений жарт тих часів.
Америка на початку XX ст. вела першість за кількістю так званих законів скромності. Часто-густо — чудернацьких. У штаті Флорида, приміром, забороняли співати в купальному костюмі, щоб не привертати до себе уваги. А в одному із законодавчих актів штату Кентуккі зазначено: "Жодна особа жіночої статі не може з'явитися в купальнику на дорозі, якщо її не супроводжують двоє поліцейськими або якщо вона не озброєна лопатою". Виняток був для жінок, які важать менше 40 кг або більше 90.
3 
1
Коментарі
6