1798-го – 215 років тому – в Санкт-Петербурзі вийшла друком "Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ". Чи не перебільшується її вплив на розвиток української літературної мови? Що рухало лояльним підданим російського імператора Іваном Котляревським і його сучасниками, коли починали писати українською?
–?Мова "Енеїди" дуже вдала. Вона вплинула не лише на шанувальників, а й на тих, хто вважав її "сміховинною на московський кшталт" – як Тарас Шевченко, а Івана Котляревського "панським письменником" – як Пантелеймон Куліш. Мова української літератури після Котляревського так чи інакше нав'язувала до "Енеїди". Хоч він не був першим, хто писав українською мовою на основі народної. Та завдяки успіху "Енеїди" його почали сприймати як першопочатківця. Котляревський став символом.
"Енеїда" була успішною й тому, що локальний патріотизм в Україні протягом?XVIII століття не згас. Котляревський створив щось, що люди сприймали як "своє". Тому і "Наталка Полтавка", і "Москаль-чарівник" теж були успішними. Утім, нема свідчень, що Котляревський мав намір створити повноцінну українську літературну (чи – стандартну) мову. Він хотів розважити читача. "Котляревщина" мала займати позицію "низького стилю" по-українському, за моделлю Ломоносова. Однак послідовники Котляревського вже дбали, щоб українська мова здобула "гідність". І в осягненні цієї мети годі переоцінити значення Тараса Шевченка.
Нема свідчень, що Котляревський мав намір створити повноцінну українську літературну мову. Він хотів розважити читача
Його покоління не сумнівалося в тому, що українці мають таке саме право на визнання їхньої мови, як інші народи. Вони також плекали політичні мрії демократичного штибу. Загальний мізерний стан шкільництва в Російській імперії в Україні був на ще нижчому рівні. Бо російська мова була чужою для україномовних дітей. Для них треба було створити букварі українською. Вони з'явилися під час "відлиги" після Кримської вийни 1853–1856 років. Букварі й інші книжки для "простого народу" грали неабияку роль для розвитку української мови й поширення розуміння про її самостійність. Це усвідомлювали представники влади й імперської ментальності. Реакцією був Валуєвський циркуляр 1863 року.
Після якої події в новітній історії втратила сенс дискусія – українська мова окрема чи діалект?
–?Таким моментом і було твердження Валуєвського циркуляру, що української мови "не було, нема й не може бути", й одночасна заборона вжитку її в популярних публікаціях.
На той час у Російській імперії вже існувало українське письменство. Був вдалий переклад Біблії Пилипа Морачевського. Були спроби вживання української мови в адміністрації – Кулішів переклад маніфесту про звільнення селян 1861 року. Був досвід "товстого журналу" – "Основа". У ньому певна частина інтелектуальних дискусій велася українською, хоч переважала російська. Ішов процес уодностайнення українських норм, хоч ще не було поважних друкованих словників, не кажучи вже про граматики. У Галичині народовці вперше прийняли для себе "великоукраїнські" норми, хоч і зберігали чимало галицьких особливостей. Шевченко вже став культом. Валуєвський циркуляр підтвердив поважність осягнень українських мовотворців.
Багато було зроблено в останніх трьох декадах?XIX століття, зокрема в словникарстві. Окрім консолідації україномовної преси в Галичині і в еміграції, на окрему увагу заслуговують "Записки Наукового товариства імені Шевченка" – з 1892 року. Вони сприяли поширенню функцій української мови й довели її комунікативний потенціал в усіх ділянках.
Часто чути, що українська мова – це російсько-польський покруч. Як пояснити значно більшу схожість російської з церковнослов'янською, аніж українською? Наскільки штучним утворенням була російська літературна мова?
–?Літературний стандарт може дуже далеко відходити від народно-розмовної мови. Російська стандартна ґрунтується на церковнослов'янській спадщині. "Високий стиль" російської мови у?XVIII столітті фактично є різновидом пізньої церковнослов'янської. І багато хто з російських мовотворців потім із більшим чи меншим успіхом боровся з потужним навантаженням церковнослов'янської спадщини. Так що насправді російська також поступово "націоналізувалася". І саме через це ставала дедалі менш прийнятною для українців. Водночас російська стандартна багато що запозичувала із західноєвропейських мов, і не лише з лексики. За походженням російська є дуже штучним утворенням, що не применшує її вартісність і красу. І стереотипний закид, що не менш вартісна й гарна українська мова – штучна, просто смішний.
Створення новітньої української стандартної почалося на основі народної мови селян?XIX століття. Це був один із проектів у дусі романтизму. Усі мовотворці, які йшли цим шляхом, рано чи пізніше усвідомлювали: новітню багатофункціональну стандартну мову не можна створити винятково на підставі "простонародної". Тому додавали до неї різні елементи, зокрема запозичення з інших мов. Українські мовотворці XIX століття послідовно уникали церковнослов'янізмів, бо церковнослов'янська мова ніколи не була "народною". Уникали їх і через те, що саме ними переповнена російська. Навіщо українцям було інтелектуалізувати й модернізувати свою мову саме так, щоб вона була близькою до російської?
Літературний стандарт може дуже далеко відходити від народно-розмовної мови
Твердження, що "українська мова – це російсько-польський покруч", – дивує. Вона справді має чимало спільних елементів і з польською, і з російською. Однак тільки невелика їх частина містить запозичення. Хоч і в запозиченнях нічого поганого немає. Самостійність і повноцінність російської мови ніхто ж не ставить під сумнів через те, що вона має багато спільних елементів із сусідніми українською й білоруською, має в собі могутній церковнослов'янський (тобто південнослов'янський) прошарок і численні західноєвропейські запозичення. Українська також не є монолітом. Вона – дуже нормальна, гарна мова, з надзвичайно цікавою історією і з майбутнім, що залежить від її мовців.
Чому провалилися спроби "завести" українців у етнографічні межі сусідніх народів – поляків та/або росіян?
–?Щодо поляків існувала конфесійна межа, разом із соціальною. У Галичині "руський" спротив проти полонізації в?XIX столітті постає доволі швидко й однозначно, зокрема з боку греко-католицьких священиків. Ці інтелектуали чудово знали польську, але їм було важливо, щоб розвивалася "руська" мова. Вони усвідомлювали, що вона існує не лише в Австрії, а й у Росії, де її називають "малоруською". І ці галицькі інтелектуали давали чітко зрозуміти, що "малороси" в Російській імперії й "русини" в Австрійській є одним народом. Дехто з них ще думав, що до нього належать і білоруси. І постійно писали про "руську чи малоруську" – ruthenische oder kleinrussische – мову.
Свідомість про окремішність українців і росіян також була загальнопоширеною в Російській імперії. Навіть найзапекліші прихильники "всеруськості" послідовно розрізняли "малоросів" і "великоросів". Вони лише наполягали, що ці різниці не стосуються етнічного рівня, але якогось нижчого, "племінного". Серед підросійських українців так само в правильний час на арені з'явилися правильні люди, що з цією думкою не погоджувалися.
Чи могла українська літературна мова впродовж цих 200 з гаком років оформитися інакше, ніж усталена тепер? Чи реальним, наприклад, був сценарій постання в підавстрійській Галичині окремої літературної мови?
–?Галичани ніколи не мали наміру створити окрему галицько-руську мову. Хоч протягом?XIX століття розвивали свою писемну мову цілком інакше, ніж підросійські українці. Це не дивує з різних причин. По-перше, коли вони писали "по-своєму", було зрозуміло, що їхні діалекти і навіть їхні наддіалектні мовні різновиди відрізнялися від південно-східних. По-друге, розвиток української мови в підросійській Україні не був такий потужний і вражаючий, що можна було очікувати від галичан раптового й безумовного сприйняття наддніпрянських зразків. По-третє, навіть якби галичани були готові на такий крок, вони б опинилися у вельми складній ситуації: що могли їм дати взірці мови Котляревського й Квітки-Основ'яненка, коли вони мали писати, скажімо, державні закони або статті про найновіші події в європейській політиці?
Навіть найзапекліші прихильники "всеруськості" послідовно розрізняли "малоросів" і "великоросів"
Але щойно галичани, на початку 1860-х, ознайомилися з творчістю Шевченка й усвідомили, що у Великій Україні нарешті почалася поважна праця над поширенням сфер уживання української мови, фактично прийняли наддніпрянські норми. Хоч і зберегли певні мовні особливості.
Які у вас за і проти Харківського правопису 1928 року? Що з нього варто було б повернути, а що – ні? Російщення української, що відбувалося після скасування "скрипниківки" 1933-го: які зі змін, що сталися, уже невідворотні, а які можуть бути усунені? І чи варто це робити?
–?Я – прихильник Харківського правопису. Не вважаю його штучним, включно з тими "ля", "льо", що їх не любив навіть Юрій Шевельов. "Лямпа", "арґумент", "катедра" тощо – це продовження правопису?XVI–XVII століть, і не лише в Галичині. Однак я не прихильник обов'язкового запровадження цього правопису сьогодні. Є інші пріоритети, бо українська мова перебуває в не найкращій ситуації. Тому потрібна якнайбільша толерантність щодо варіантності норм. На жаль, шанси на компромісне запровадження певних елементів старішого правопису пропущено кілька років тому.
У чинному правописі не подобається його тісна пов'язаність із кривавою історією 1933 року. Імпонує, що таки відбулося відродження української. Тішуся поверненням до загального вжитку слів і зворотів, проти яких десятиліттями боролися в Радянському Союзі. Радий, наприклад, що тепер мало хто відкидає літеру Ґ. Поновне її запровадження – той мінімум, що треба було зробити не лише з внутрішньомовних причин, а й на знак спротиву проти спадщини 1933-го.
Була б корисна нова академічна граматика, так само як нові практичні граматики української мови. Правописну різноманітність не вважаю катастрофою, хоча вона й не дуже бажана. Хотілося б мати колись один чинний правопис, що задовольняє всіх. І щоб були в ньому певні кроки до відновлення традицій до 1933 року.
5 
1
Коментарі