Перед революцією 1917 року Володимир Винниченко нелегально жив у маєтку землевласника й мецената Євгена Чикаленка на Херсонщині. А поруч господарював один дрібний панок. Такий скандаліст, що до нього й у найми ніхто не йшов. Тож орав своє поле сам. І завжди влазив плугом на чужу землю. Сусіди звернулися до Винниченка: що ж робити? Той порадив закласти на межах фугаси - висадять у повітря того пана разом із його плугом. Згодом, як Володимир Винниченко став головою українського уряду, херсонські хлібороби казали:
- Ну, слава Богу! За таким бистрим і рішучим головою Україна не пропаде!
І прогадали. Бо Володимир Винниченко був людиною моменту, настрою, а не холодного розуму. А з такого політик поганий. Зате був добрим літератором. За що його й цінував Чикаленко. Бо вважав, що Україні потрібен "хоч такий геніальний брехун, як Сенкевич, щоб розбудити національну свідомість, інакше станемо хуторянами-провансальцями".
Євген Чикаленко часто питав у видавців:
- Чи не з'явився часом геній?
- Геній не геній, - якось йому відповіли, - але от почитали оповідання якогось Винниченка "Краса і сила" на сон грядущий, а потім заснути не могли!
Драматичні колізії він чудово вибудовував і розв'язував у своїх творах. А в житті не знав, що з ними робити. Як-от наприкінці 1918-го, коли очолив Директорію УНР. На Україну саме рушила більшовицька армія. Винниченко цілу ніч ходив по кабінету й курив. Думав про те, що він - демократ і Ленін - демократ, як же їм воювати? А вранці запропонував Симонові Петлюрі взяти в свої руки диктатуру, бо йому самому не випадає.
- Ви починали антигетьманське повстання, а не я, - відповів той. - Ви й доводьте до кінця.
Винниченко, що свій револьвер ховав у ніші, вирізаній у товстій книжці "Птицеводство", мусив оголосити війну Совдепії. Але скоро самоусунувся від влади. А війну взяв на себе Петлюра, якого він називав "балериною".
1927 рік, Париж, суд над Шльомою Шварцбардом, убивцею Петлюри. Застрелив нібито з помсти за єврейські погроми часів Петлюриного урядування в Україні. Володимира Винниченка запросили свідком. Той заявив, що не свідчитиме на користь ані вбитого, ані вбивці - обидва, мовляв, однакові. Натомість на суді захищатиме український народ від звинувачень в антисемітизмі.
Про братство українців і росіян Володимир Винниченко казав, що саме брат найкраще підходить на роль Каїна. А про своїх після гетьманського перевороту в квітні 1918-го писав: "Нещасна, темна, безпомічна нація! Коли тебе вже зовсім з коренем вирвуть з історії, розтопчуть дощенту і забудуть, як чужі, так і свої?".
Йому належить фраза, що історію України неможливо читати без брому. Так само важко спокійно читати його щоденники.
Ось запис 1926 року: найкраще враження "з тих, кого знаю", справляють Сталін і Дзержинський. І майже поруч: "Із більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм". Європейські інтелектуали збагнули це літ на двадцять пізніше за Винниченка.
А далі пише, що лише колективізація може врятувати соціалістичну революцію, але навряд чи сталіністи наважаться це зробити. А вони невдовзі таки "наважилися".
Лише колективізація може врятувати соціалістичну революцію, але навряд чи сталіністи наважаться це зробити
Гітлера та Сталіна називав "братішками" - дітьми Леніна. Любив цитувати одного селянина-земляка:
- Бодай би собі жив Ленін, та щоб його методи подохли!
Ще один запис у щоденнику з того ж 1926-го - про радянських комуністів: "Я їм не ворог, а товариш, поділяв і поділяю з ними одне вчення і мету. Але їм мене треба знищити, бо я ніколи не поділяв їхнього жирафо-свинства".
Його п'єси "Брехня", "Гріх", "Чорна Пантера і Білий Медвідь" у 1920-х йшли по всій Європі. За видання "Сонячної машини" харківське видавництво "Рух" із 1926-го раз на півроку пересилало авторові до Парижа по 1000 крб - 1500 франків. Але лише до1928-го. Того року в Совдепії з ним перестали загравати й обізвали "старим вовком української контрреволюції". І постановили: вважати поза законом - доки не покається.
Винниченко записав: "Існування їхньої постанови мені й за вухом не свербить. Ніякого каяття за свої злочинства проти диктатури руської культури і руського Політбюра ніяк не відчуваю, прощення просити не маю бажання, і як стояв собі поза законом отого руського єдинонеділимського Політбюра, так і стоятиму далі, аж доки українська стихія не замінить його Політбюром українським".
Із початку 1930-х французькі комуністи постаралися, щоб Володимира Винниченка витіснили також з європейських театрів і видавництв. А в перші роки еміграції він жив із відсотків за постановку своїх п'єс у Європі та СРСР.
Витрачали з дружиною не більше 800 франків на місяць. Тим часом тодішній заробіток хорошого паризького таксиста становив 1500-1800 франків. А художник Іван Бабій, чоловік Винниченкової коханки Марусі, лише на одному портреті заробляв 5 тис. франків.
Володимир Винниченко також малював. Для себе. Ходив у Парижі на пленери разом із молодим, тоді ще мало знаним Миколою Глущенком. І водночас радянським розвідником.
Чи знав про це Винниченко? Може, й ні - бо був надто зосереджений на собі.
Вони з дружиною були поблажливими до побічних романів одне одного. Він писав: "Коли я заводжу роман, то моє ставлення до неї не міняється. А коли у неї якесь захоплення - вона стає до мене байдужою. Але, мабуть, не варто в це втручатися - щоб не відняти у неї цієї радости".
Його щоденники паризького періоду рясніють напівзашифрованими згадками про любовні пригоди. Романтики там мало - більше аналітичного споглядання. Ось запис про Марусю Бабій: "Побачення о 5-й годині. Не вдалося. Чомусь не прийшла. Прикрости ніякої - баба з воза, кобилі легше".
Паризький дім 1934-го здав в оренду, бо не було за що жити. Придбав за 40 тис. франків хутір у Мужені. Це Прованс, на Лазурному узбережжі, неподалік Канн, де нині відбуваються кінофестивалі. Вагався: купувати кінотеатр чи ферму. Обрав друге.
Дім був старою напівзруйнованою пекарнею. Із неї Винниченко зробив двоповерхову дев'ятикімнатну віллу. На 1,7 га землі вирощував жасмин, артишоки, троянди, виноград. А Розалія Яківна їх продавала. З того переважно й жили. 1939-го записав у щоденнику, що за останні чотири роки ні разу не були в театрі, двічі відвідали кіно й не передплачували жодного журналу. На виплату купили радіоприймач і слухали передачі з радянської України - заради пісень.
"Вигнати з уряду, як собак, соціалістів - Петлюру й Винниченка"
1880, 26 липня - Володимир Винниченко народився в Єлисаветграді (нинішній Кіровоград). Добре вчився в народній школі. Закінчив гімназію в Златополі - містечку Чигиринського повіту Київської губернії.
1901 - вступає на юридичний факультет Київського університету. Стає активістом Української революційної партії, яку згодом назвали Українською соціал- демократичною робітничою (УСДРП), входить до її ЦК.
1902 - друкує перше оповідання "Краса і сила" в журналі "Киевская старина". Наступного року перший арешт за належність до УСДРП і втеча з Лук'янівської тюрми. Загалом "за соціалізм" за царату його арештовували тричі, за Гетьманату - один раз. Востаннє - 1941-го в окупованій гітлерівцями Франції, як колишнього комуніста. Ув'язнення відбував у фортеці, де колись сидів Наполеон.
1909 - виходить роман "Чесність із собою". Через 4 роки ще один - "Заповіт батьків". Інеса Арманд захоплена ним, дала почитати своєму коханцеві Леніну. Той сказав, що це "архіпоганий Достоєвський". Згодом ця оцінка "прилипла" до всієї творчості Володимира Винниченка.
1917, навесні - повертається до Києва. За Центральної Ради обраний головою Генерального секретаріату - українського уряду. Удруге його очолив - Директорію УНР - в кінці 1918-го - на початку 1919 року. Антанта обіцяла Україні допомогу у війні з більшовиками. Але з умовою "вигнати з уряду, як собак, соціалістів - Петлюру й Винниченка". Перший вийшов із партії й лишився в уряді, другий покинув уряд, зате лишився в партії.
Утретє Винниченко ввійшов в українську владу, вже радянську, 1920-го - як заступник Голови Раднаркому УСРР. Переконавшись, що комуністам самостійної України не треба, того самого року емігрував
1923 - 1924 - на хуторі Равен під Берліном завершує утопічний роман "Сонячна машина". Був популярний серед радянської молоді - у ньому змальоване ідеальне соціалістичне суспільство.
1925 - 1934 - живе в Парижі, спершу в передмісті Булонь-сюр-Сен, згодом збудував власний дім у Сквер-де-Вержен. А з 1934-го назавжди оселяється в Мужені, на хуторі Закуток. Тут написав романи "Нова заповідь", "Вічний імператив", "Слово за тобою, Сталіне!". А також філософську працю "Конкордизм" - про гармонійне творення внутрішнього світу. Чи чесність із собою означає і чесність з іншими? "Коли ці інші такі як я, і коли інтерес моєї гармонізації вимагає чесності з ними - то я буду чесним з ними" - записав у щоденнику.
1951, 6 березня - помер і похований у Мужені. Поруч 1959-го спочила й Розалія Яківна.
Батько помер із голоду 1933-го
Батько Володимира Винниченка, Кирило Володимирович, був чабаном. Чумакував. Якось, їдучи з Полтавщини до Криму, познайомився в Єлисаветграді з господинею заїжджого двору, вдовою Явдохою Павленко. Й одружився з нею. Від першого шлюбу в неї було троє дітей. Володимир - єдиний у її другому шлюбі. Мати померла 1913 року від раку язика.
У другій половині 1920-х Володимир Винниченко батькові до Зинов'євська (так більшовики спочатку назвали Кіровоград, доки не розстріляли Зинов'єва) надсилав із Парижа щомісяця 300 франків, на радянські - 200 крб. Гроші немалі: народний артист Саксаганський мав 70 крб пенсії, а Сергій Єфремов у Академії наук одержував 295 крб платні.
Кирило Винниченко помер 1933 року від голоду. Йому було тоді близько 80 літ. Похований у селі Григорівка на Полтавщині.
"Як він додому вертається п'яний?"
Якось Володимир Винниченко разом із Євгеном Чикаленком були в Альпах. Також іще до революції. Високо на горі - замок.
- Ну як він додому вертається п'яний? - мовив сам до себе Винниченко.
- Хто?
- Та господар оцього замку!
Чикаленко подумав: тільки громадянин російської держави міг таке запитати. Можливо, Винниченка підсвідомо заворожувала імперія, у якій він виріс?
8 
35413
Коментарі