1947 року 12 тисяч словацьких українців переїхали в Українську РСР. І одразу ж почали повертатись – доки не виїхали майже всі
Перед Другою світовою війною на території України проживали понад 50 тис. чехів, переважно на Волині. У селах під Луцьком та Рівним вони селилися з 1860-х. Обробляли землю, будували костели й пивні заводи. 1943-го пішли добровольцями в Чехословацький батальйон Червоної армії. Допомагали відвойовувати в нацистів Київ, Білу Церкву, Прагу. Попросили командира Чехословацького батальйону Людвіка Свободу: якщо вдасться звільнити Прагу, перевезти до Чехії дружин та дітей із волинських колоній. Їм не до душі була колективізація, яку проводила радянська влада. Свобода пообіцяв. Однак виконання цієї обіцянки розтягнулося на роки.
Повоєнна Чехословаччина була прорадянською, але не соціалістичною. Досі підпільні партії отримали право брати участь у призначених на літо 1946-го парламентських виборах. Існувала незалежна преса. Журналісти співчували волинським чехам і писали про них. Врешті темою зайнялися політики. Влада замислилася, кого дати СРСР взамін.
Першим варіантом були емігранти українського та російського походження. Їх на територію Чехословаччини виїхало понад 15 тис. Їм запропонували повернутися на батьківщину. Однак більшість із них тікали саме від комуністів. Поїхати до СРСР зголосилися тільки близько 3 тис. осіб. Замало. Так з'явився другий варіант – руснаки.
Східна Словаччина за етнічним складом нагадувала Закарпаття. В її північній частині, зокрема в містах Пряшів, Бардіїв і довколишніх селах, здавна жили десятки тисяч (за даними 1930 року, близько 90 тис. – Країна) етнічних українців, в основному з русинського субетносу. Місцевість називали "голодні долини": схід Словаччини гористий, орної землі мало. Аби щось посіяти, треба було спершу зібрати камені, переорати ділянку, а тоді ще раз винести каміння. Та навіть такої землі бракувало. Тому багато людей емігрували до Сполучених Штатів. Однак на квиток до Америки треба було назбирати грошей. Переїзд на ближчі заможні території вважали кращим варіантом.
За переписом 1920 року, 23% населення Чехословаччини становили етнічні німці, 5,6% – угорці, 3,5% – українці, 0,6% – поляки. 1938-го щільно заселену німцями Судетську область окупував Третій Рейх. Після війни політики вбачали в етнічній неоднорідності країни джерело проблем. Вважали: держава має бути землею двох народів – чехів і словаків.
У 1946–1947 роках із країни вивезли майже 3 млн німців. Пробували домовитись про виселення угорців. Тепер з'явилася можливість вирішити й так зване руське питання. "Обмін" волинських чехів на словацьких українців видавався вигідним усім сторонам.
1946 року на Пряшівщині запрацювали радянські агітатори.
"Дорогие братья и сестри! Ту великая идея и циль – объединение цилого русского народа, чтобы тото не терпил больше ни социального, ни национального гнета. Може, мы напугалыся ужасающей пропаганды, которую ведут наши вороги о СССР, може мы боимся русского народа, може боимся колхозного устройства в России, може мы боимся нового социалистического порядку в России? Отвиты на вопросы коротки и ясны. Советский социалистический порядок и система это наивысшая форма демократизма в цилом свити, это форма, где рабочий народ собрал власть в свои руки и под руководством Коммунистической партии дилает чудеса. Он переработал старую заосталу Россию на передовую страну на свити, такую страну, которая побидила мировый фашизм и принесла свободу всем народам Европы. Тут каждый человек имеет право на роботу и свободную жизнь".
Листівки з таким пристосованим до місцевої мови текстом під назвою "Если ты русский – твоё место в России" з'явилися в селах Пряшівщини в лютому 1946-го. У березні минав кінцевий термін подання заявок на добровільне переселення – оптацію, а достатньо охочих досі не набралося. Місцевих спокушали листівками, оголошеннями в пресі та на зустрічах у кожному заселеному руснаками селі. Агітатори обіцяли швидко й комфортно перевезти людей, худобу, домашній скарб.
Житло гарантували за такою схемою: у Словаччині сім'я продає будинок, або ж передає його у власність державі – й отримує орієнтовну вартість маєтку. На новому місці хату купували або за гроші, або відповідно до суми оцінки. Агітатори запевняли: житлові умови будуть чудовими. Заспокоювали: якщо не сподобається, протягом двох років можна буде повернутися.
Куди саме їх везтимуть, більшість не знали. Прохання організувати оглядову поїздку радянська сторона відхилила.
Заявку на переселення подали 2506 родин – 10 446 осіб. Утричі менше, ніж волинських чехів. Були села, де виїхати вирішили більшість людей.
У січні 1947-го везли в Україну 928 коней, 2742 корови, 8367 одиниць свійської птиці й 84 вулики бджіл, пише в книжці "Волинська акція" дослідник Іван Ванат. На нове місце переселенці брали з собою косарки, вози, сотні тонн зерна. Майно зайняло 1903 товарних вагони. Люди – 905 вагонів.
Їхала в Україну й сім'я 6-річного Степана Крушка.
– Мама хворіла. Лікар сказав, що треба змінити клімат, – розповідає. – У мами померло на Словенську п'ятеро дівчат, один я остався. Вона вірила, що ще завагітніє.
Перший поїзд з оптантами вирушив 27 січня.
На станції Чоп людей, тварин і речі перевантажували в радянські поїзди. Тутешні ешелони були меншими за чехословацькі, довелося тіснитися. Виявилося, що картоплю й свійську птицю провозити не можна. Чопські залізничники й міліціонери їх вилучали, роздавали знайомим. Дізнавшись про це, оптанти на станції птицю вбивали, готували й з'їдали.
Ешелони вирушали вглиб України. Дорогою люди бачили повоєнні злидні.
– Спалені села, бідність, покалічені війною жебраки, – згадує нащадок оптантів, університетський викладач і дослідник Міхал Шмігель.
Поїзди зупинялися на кілька діб на проміжній станції. Мандрівка тривала 10–15 днів. А корму для свійських тварин люди мали на тиждень. На кінцевих станціях мусили самі шукати транспорт, який довіз би їх із речами до села.
Волинські чехи залишили гарні будинки, часто – найкращі в селі. Влада розміщувала в них сільраду, школу, медичний кабінет. Там селили військових і партійних функціонерів. Чи інших мігрантів – лемків. Польська сторона відправила їх до Радянського Союзу насильно, а тому швидко.
Лише третина оптантських сімей отримали будинки без співмешканців. Більшості доводилося ділити хату з двома, трьома, навіть чотирма родинами. Однак переважно переселенці опинилися в кращих умовах, ніж мали в Чехословаччині. Землі були родючими, на полях чекала висіяна чехами озимина.
Сім'я Демкових приїхала до України третім ешелоном. Оселилися в селі Грушвиця Друга під Рівним. Доньці Олені тоді було 7 років.
– Ми небідно жили, тато кожані куртки мав. Певне, на станиці хтось поприглядував, куди той словак поїде, – розповідає жінка. – А по тижню ввечері дзвонок. Батько відкрив. Чоловік його питає: "Спичек закурить не найдется?" За дві минути прийшов другий – води напитись. А третій до чола поставив піштоль. Машиною заїхали у двір. Їх було п'ятеро.
З шифонерів вшитко вибрали. Хустки нові, які мама для нас, доньок, берегла, покрали. Мама потім до рока вмерла. Не могла того пережить.
Мова приїжджих не була подібна до місцевої говірки. Відрізнялися і страви, й одяг. Переселенці зі словацьких сіл – Порач, Ігляни, Якубяни – приїхали в Україну в традиційних вишитих кожушках. За подібність до гуцульського одягу їх почали називати гуцулами.
– На танцях українці й поселенці окремо гуляли, – згадує Міхал Шмігель. – Та й дружин оптанти брали з-поміж своїх, іноді – з лемків. Рідко з місцевих.
На Волині у другій половині 1940-х діяла Українська повстанська армія. Про те, що в регіоні фактично триває партизанська війна, агітатори не сказали.
Восени 1949-го переселенця Міхала Борецького в селі Уїздці за 25 км від Рівного запросив у гості сусід. Слідом до хати зайшли кілька озброєних чоловіків. Повідомили Міхалові, що його хлів – чудове місце для криївки. У стодолі вирили яму, поставили дерев'яні лави та стіл, вкрили соломою лежаки. Сказали давати харчі й алкоголь.
Невдовзі обійстя оточили військові. У стодолі нікого не застали, однак звинуватили Міхала в державній зраді. 10 років таборів відбував у Караганді й Воркуті. 1955-го його амністували.
– А як Йошко Бобалік ся достав? – пригадує пані Олена. – Було одне весілля, і спитали: хто вміє читати? – "Но та Йошко знає!" Він до руської гімназії ходив. Дали йому прочитати листовку, яка закінчувалась "Смерть Сталіну!" За два тижні приходять до нього: "Візьміть своє пальтішко, поїдете з нами". Сім років відбув у Магадані.
1947-го оптанти отримали великі наділи. Однак багато сімей не мали достатньо реманенту, щоб обробити їх. А потім обов'язковими стали колгоспи. Люди згадали про обіцяне агітаторами право безперешкодно повернутися в Чехословаччину. Офіційних підтверджень цього не було.
19-річну Поліну Гочмановську до переселення записав батьків брат. Оселилися в Боратині під Луцьком. Невдовзі вона вирішила тікати до Чехословаччини.
Наприкінці серпня 1947-го Поліна, провідник, який за гроші погодився провести через кордон, дві русначки й дві чешки, одна з них із двома дітьми, приїхали на північ Закарпаття. Заблукали в тамтешніх лісах. Провідник утік. Коли Поліна вийшла до потічка, побачила людей у цивільному. Це були радянські прикордонники. Втікачкам дали по 18 місяців трудових таборів. Гочмановська потрапила до Комі-Пермяцького округу. При 40 градусах морозу підгортала гравій для залізничної колії.
Іллю Баб'яка з напарником затримали на кордоні. Присудили три роки таборів.
Андрій Чучвара з перших днів почав домагатися легального повернення всіх, хто висловить таке бажання. Писав заяви та звернення, збирав гроші на поїздку делегатів до Києва й Москви. За це його на рік позбавили волі. 1951-го звинуватили в екстремізмі, зв'язках з УПА, слуханні західних радіопрограм – і відправили на 10 років до табору. Відсидів п'ять: амністували після смерті Сталіна.
Наприкінці 1947-го – на початку 1948 року десятки людей продавали майно й вирушали до кордону. Однак силовики завертали їх.
У середині 1950-х оптанти зрозуміли: повернутися в Чехословаччину їм не дадуть. Вирішили їхати на Закарпаття – там природа, порядки й говірки подібні на пряшівські. У район Мукачева та Ужгорода перебралися сотні руснаків.
Оптантів випускали в Чехословаччину відвідати рідних. Там вони часто продовжували термін перебування на тижні й навіть місяці.
Наприкінці 1950-х життя на сході Словаччини стало кращим. Відкривалися швейні, хімічні та приладобудівні підприємства. 4 січня 1960 року під Кошице почали будувати найбільший у Центральній Європі металургійний завод.
Оптанти шукали тут роботу, житло, намагалися взяти шлюб із місцевим. Інколи фіктивний, лише щоб отримати право постійного проживання на території Чехословаччини. Інакше мусили повертатися на Волинь.
У Радянському Союзі оптанти добивалися від чиновників, щоб ті легалізували можливість повернення.
– Мати, сама неписьменна, не раз їздила до Києва й Москви. Просила: дайте сім'ї повернутися, – каже Міхал Шмігель. Чиновники відмовляли.
У 1960-х режим став поступливішим. На організоване повернення СРСР не погоджувався. Оптантів відпускали, якщо вони могли зробити документи, необхідні для постійного проживання на території Чехословаччини. Усе відбувалося тихо, але масово. На осінь 1967 року повернулося понад 5 тис. осіб.
Степан Крушко виріс у Грушвиці Другій, вступив до Дубенського медичного училища. Одружився з Оленою Демковою. Працював фельдшером. Вступив до комуністичної партії. 1965-го на запрошення рідних поїхав із дружиною до Чехословаччини. Зрозумів, що там краще. Від консульства СРСР отримав дозвіл лишитись. Але в сільській партійній організації на Волині заперечили: "Нам потрібні фельдшери". За шість місяців Крушки мусили повернутись.
У Рівному Степана вигнали з компартії й заборонили працювати на території області. Допоміг знайомий, теж переселенець.
– Він із польських був. Ми дружили, – розповідає. – Сказав: їдь до Тернопільської області, там не будуть нічого знати. Написав мені прекрасну характеристику на фельдшера. І ми переїхали.
Крушки продовжували збирати документи для виїзду. Дозвіл на проживання в Чехословаччині прийшов у київське консульство ЧССР, коли Олена Крушко народжувала доньку. За три місяці сім'я виїхала до Пряшева – назавжди.
– Коли в Ровно мене почали пісочити, чому не повертався, я розповів їм анекдот, – всміхається Степан Крушко. – Питають в єврея: "У вас за кордоном родичі є?" Він: "Немає". Вони: "А дядько?" – "А дядько в Ізраїлі". – "Так що це виходить?" – "Так дядько вдома. Це я за кордоном".
Їх називали реоптантами – тими, хто зробив вибір, а тоді відмовився від нього.
В Україні лишилась ледве третина від тих родин, які приїхали "зі словаків", включно з нащадками.
Зараз у Грушвиці Другій спитай, хто з оптантів мешкає в селі, – покажуть на єдине обійстя вбік від основних вулиць. Там живе сім'я Йосипа Мороха. Йому 94, не ходить і майже не говорить. Його донька розповідає, що батько все життя працював трактористом. Коли всі поверталися в Чехословаччину, вона залишилась, бо навчалася в технікумі. Не шкодує. Лише бідкається, що тато отримує всього 1600 грн пенсії.
Траплялося, що реоптанти викуповували свої колишні землі в сусідів чи родичів. Частіше ж переселялися до міст. У селі Хмелева в Україну виїхала 21 родина. Повернулися до Словаччини всі, однак у Хмелевій лишились тільки три.
– Ніколи словаки не жили краще, ніж тепер, – каже Міхал Шмігель. – Вступ до Євросоюзу приніс інвестиції, чіткі правила. До Німеччини чи Британії нам ще далеко, але зміни стрімкі.
І зараз їдуть за кордон, особливо молодь – навчатися, на роботу. Але не в Україну.
Степан Крушко говорив із людьми й збирав документи. У Пряшеві 1997-го вийшла його книжка "Оптанти". А 2005‑го – Encyklopedicky Slovnik Presidlenia, словацькомовна енциклопедія "Волинської акції". Видання подає прізвища оптантів, розповідає їхні долі. Тлумачить звичні в радянському житті, але екзотичні для словаків слова: "воронок", "чифір", "закатка" тощо.
– Жінчин батько помер 1984 року, – пригадує Крушко. – Він хранив чемоданчик, до якого ніхто не мав права лізти. Я відкрив його. Всередині були документи про переселення, копія договору про оптацію. Ніхто тих паперів не бачив. А комуністи тестю як партійному працівнику довіряли.
Зараз Степанові Крушку 77 років. Його однокімнатна квартира в Пряшеві стала й музеєм, і бібліотекою оптантської історії.
– Діти наші обоє в Україні народилися, – каже чоловік. – Коли повертались, синові було 5 років, а донечці – 3 місяці. Син має корчму в центрі Пряшева. Чоловіка дочки кілька років тому запросили працювати в Америку. І вони поїхали. Мали доньку 5-річну й сина 3-місячного – як ми колись.
– Багато чехів з України поселилися в місті Жатец. Ми потрапили якось на їхню ювілейну зустріч, – згадує пані Олена. – Стьопа українською мовою виступав, сказав: "Моя жінка тут сидить, із Грушвиці". Так коло мене всі й стали. Бо вони виїхали з теї Грушвиці, а ми прийшли до їх домів. Плакали всі.
Цей матеріал з'явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху – "Deconstruction. Aрхіви КҐБ для медіа". Він став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні в рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів
5 
1
Коментарі