3 вересня 1914 року російські війська зайняли Львів. Протрималися в місті менш ніж рік
"Львів переполоханий, немов перед татарським нападом. Склепи (крамниці. – "Країна") позамикані. Чоловік боїться другого. Знакомі виминаються. Кождий надслухує звістки нової – а одна з них тривожніша від другої", – занотував у щоденнику 2 вересня 1914-го про настрої у Львові етнограф Володимир Шухевич.
Уже два місяці тривала Перша світова війна. Українці опинилися по різні боки конфлікту: Наддніпрянщина перебувала у складі Російської імперії, Галичина – Австро-Угорської. У перші ж дні війни російські війська почали наступ у західному напрямку. До кінця літа вони перейшли кордон, що пролягав по річці Збруч – тепер межа Тернопільської і Хмельницької областей.
18 серпня російський імператор Микола ІІ видав маніфест до галичан: "Братья! Творится суд Божий! Терпеливо, с христианским смирением в течение веков томился русский народ под чужеземным игом, но ни лестью, ни гонением нельзя было сломить в нем чаяний свободы. Как бурный поток рвет камни, чтобы слиться с морем, так нет силы, которая остановила бы русский народ в его порыве к объединению. Да не будет больше Подъяремной Руси! Достояние Владимира Святого, земля Ярослава Осмомысла и князей Даниила и Романа, сбросив иго, да водрузит стяг единой, великой и нераздельной России".
Австрійські газети переконували обивателів, що "наші війська твердо стоять на позиціях, тож Львову не загрожує жодна небезпека". Однак жителі масово залишали місто.
"Москалі йдуть!" – ця звістка в більшості львів'ян викликала панічний страх", – пише анонімний поляк, свідчення якого опублікували 1915-го у Відні.
"Вулиці, що провадили до залізничного вокзалу, хвилями були просто таки забиті возами і пішоходами, які обкладали себе величезною кількістю пакунків, – описує останні дні серпня 1914-го Богдан Януш у книжці "293 дні російської влади у Львові". – На вокзалі всі вони одразу ж старалися потрапити до потягів, доволі чисельних, проте надто малих, щоб вмістити всіх цих втікачів, які до того ж дуже поспішали".
Піку паніка досягла в ніч на 31 серпня: "Шосе, вулиці та навіть найдрібніші дороги – все це потопало в завантажених возах, фургонах, автомобілях, велосипедах, фіакрах, каретах. Можна було навіть бачити ручні тачанки, дитячі візочки чи поспіхом збиті скрині з колесами".
2 вересня міська рада видала звернення: "Війська монархії відходять на захід. За хвилю переможне російське військо ввійде до Львова. В цю мить закликаємо людність, аби заради Бога зберігали спокій, остерігалися переляку та нерозважливих вчинків, злих елементів, всіляких провокацій. Місто відкрите, тож йому не може загрожувати жодна небезпека".
Президент – так називалася посада міського голови – Юзеф Нойманн на той момент уже виїхав до Відня. Його заступник Тадеуш Рутовський наступного дня одягнув на шию церемоніальний ланцюг і рушив на Личаківську рогачку – в'їзд до міста зі сходу. Там вручив символічні ключі від Львова російському генералові Василю фон Роде.
"Первым буквально влетел во Львов по опустевшим улицам автомобиль железнодорожного батальона, за ним, с другого конца – передовой разъезд, – описував кореспондент петроградського тижневика "Нива" Всеволод Надєждін. – Офицеры передовых наших отрядов, вступив в город, отправились пообедать. Некоторые вошли в залу одного из лучших ресторанов – ресторана "Жорж". При появлении русских офицеров местная публика встала со своих мест. Офицеры приказали подать шампанского, велели разнести бокалы всем присутствующим и провозгласили тост за здравие государя императора и за русскую армию. Все присутствующие кричали "Ура!" Оркестру приказано было играть наш гимн. Оркестр сыграл, правда, он его не совсем хорошо знал, но сыграл, хотя и с музыкальными ошибками. Публика слушала гимн стоя".
Зовсім інше враження російські солдати справили на місцевих жителів. "Валки з продовольством, амуніцією та іншими речами тягнулися через місто майже безперервно, цілком незважаючи на порядок і чистоту, так що Львів скоро став подібний до вулиць Куликова (містечко за 15 км від Львова. – "Країна"), – свідчить далі анонімний очевидець. – Коні, воли або корови ходили по тротуарах, залишаючи по собі сліди, неприємний запах яких перемішувався з огидним смородом солдатських черевиків, змащених дьогтем. Бракувало порядку, дисципліни, було помітно, що всім воякам важко і байдуже. Надто в останні часи, коли до війська покликали навіть сивих дідів і малолітніх дітлахів – без зброї, зате з дорожніми сумками, самоварами і клунками на плечах. Складалося враження, що це не військо, а паломники, які поспішають на прощу".
Першим своїм розпорядженням фон Роде наказав львів'янам протягом доби здати зброю – вогнепальну й холодну. Це стосувалося навіть шабель із приватних колекцій – їх треба було залишити на зберігання в музеї. Згодом з'явилася ухвала з восьми пунктів. Місто переводили із середньоєвропейського на петроградський час – на годину вперед. З 23.00 до 4.00 діяла комендантська година, заборонено продавати будь-які алкогольні напої. На ратуші повісили біло-синьо-червоний прапор, а австрійського двоголового орла на державних установах замінили на російського двоголового. "Визволені" землі об'єднали в Галицьке генерал-губернаторство. Його очолив граф Георгій Бобринський.
Найбільше львів'яни боялися пограбувань російських козаків. Аби захиститися від них, на вході до помешкань ставили ікони – як римо-католики і греко-католики, так і юдеї. До останніх у царських солдатів була особлива неприязнь.
"Коли я вийшов із дому, біля крамниці годинникаря мене спинив козак і спитав: "Это еврей?" Коли я відповів ствердно, він махнув рукою і спитав, де є майстер-католик, – згадує анонімний автор. – На іншій вулиці козак зіскочив з коня, прив'язав його до ліхтаря, увійшов до крамниці й зажадав годинника. Після вибору й питання про ціну додав: "А вы еврей?" Щойно переляканий купець відповів, що так, достойний посланець російської культури сховав годинник до кишені й ласкаво повідомив, що забирає його як пам'ятку зі Львова. Такі випадки часто траплялися в перші дні. Групки солдатів, переважно козаків, ходили вулицями, затримували обивателів і ставили їм запитання: "Вы еврей?" Найкращим порятунком ставали присягання святим хрестом або демонстрація медальйону із зображенням Христа або Діви Марії, хоч не завжди цього було досить".
"В вечерний час, когда заботами нашей администрации на главных улицах горит электричество, когда толпы народа суетливо идут мимо окон освещенных лазаретов, когда повсюду царит оживление благодаря присутствию наших офицеров, солдат, персонала многочисленных отрядов Красного Креста, общеземской и общедворянской организаций, госпиталей, когда в толпе то и дело слышится русская речь, – может показаться, что город живет своей нормальной жизнью. Но это уличное движение обманчиво: жизнь во Львове еще не вошла в свою колею, война наложила на нее свой тяжелый отпечаток", – писала "Нива" 28 листопада – майже через два місяці після початку окупації. Головна проблема – у місцевого населення зовсім не залишилося грошей. Австро-угорські банки евакуювали з міста всю готівку. Решту коштів прибрали до рук спекулянти, які сподівалися отримати прибуток із настанням "кращих часів". До війни курс австрійської крони до російського рубля був один до 2,5, нова адміністрація встановила його, як 30 копійок за крону. А на базарах вимагали оплати за тими ж цінами, що й раніше, тільки в новій валюті – за курсом один до одного.
"Вчерашние богачи оказались нищими, – пише Всеволод Надєждін. – Фабрично-заводская промышленность, торговля, подвоз съестных припасов, движение поездов, почта, телеграф – все приостановилось. Настали страдные дни: население голодало, в городе не было хлеба, соли, сахара, мяса. Семьи 12 тысяч австрийских чиновников, три месяца уже не получающих жалованья, семьи банковых и конторских служащих, телефонистки, прикажчики, фабричные служащие – все оказались без куска хлеба. Во Львове ощущается до сих пор большой недостаток в угле, дровах и керосине, печей нигде не топят, даже в гостиницах холод ночью отчаянный. Беднейшее население волоком тащит из ближайших рощ и лесов только-что срубленные деревья".
"Что с Перемишля чувать, й… твою мать?!" – таку телеграму цитує автор віденських спогадів про окупацію. Її начебто російський імператор надіслав своєму командувачу в Галичині. І отримав відповідь: "Перемишль как стоял, так и стоит, черт твою маму е… т!"
Усі надії на повернення австрійської армії львів'яни пов'язували з утриманням Перемишля – фортеці за 85 км на захід від Львова. Нині це місто належить до Польщі. Доки тривали бої, Львовом ширилися різноманітні чутки. Переповідали про якогось графа, що зібрав загін селян, з яким винищував російських солдатів. Його бачили то у Брюховицькому лісі на західній околиці міста, то у Винниках на східній, то у Красному – важливому залізничному вузлі. Так само говорили про доктора Трильовського, гуцульський загін якого нібито нападав на ворожі позиції у Карпатах. Ще одна історія – як австрійські вояки встановили під Перемишлем величезний рефлектор, через який на небо вивели проекцію Божої Матері. Вражені росіяни впали на коліна, почали молитися і здалися у полон.
22 березня 1915 року, після шести місяців облоги, російські війська здобули Перемишль. Та через півтора місяця австрійська армія разом із союзниками-німцями розпочала контрнаступ. А 22 червня 1915-го росіяни поспіхом залишили Львів. При відступі спалили залізничний вокзал.
Фронт Першої світової проходив Галичиною ще два роки, проте до Львова росіяни не доходили. А 1918-го вже не існувало обох імперій: Австро-Угорщина розпалася, а в Росії до влади прийшли більшовики.
"На "Просвіті" сказали вивісити протягом години російську флягу"
Одразу після вступу російських військ до Львова, аби гарантувати своїм солдатам безпеку від місцевих, генерал Василь фон Роде наказав взяти під варту 12 заручників – по чотири від кожної місцевої громади: поляків, євреїв і українців. На це віце-президент Львова Тадеуш Рутовський повідомив, що єдиної української громади тут немає. Є власне українці – так звані мазепинці, – а є "старорусини", які вважають себе єдиним з росіянами народом. Проблему вирішили просто – кількість "закладників" збільшили до 16. Усіх поселили в готелі "Жорж", кожному дали окремий номер і обслугу, а біля входу поставили військовий патруль. Через кілька днів їх відпустили, взявши розписку не виїжджати з міста.
Громади по черзі відсилали до новопризначеного "градоначальника" Львова Сергія Шереметьєва свої делегації. "Старорусини" пообіцяли повну покірність, стриманішими були поляки та євреї. З "мазепинцями" ж розмова була коротка. Делегація, очолювана Володимиром Шухевичем, мала два прохання: не закривати їхні культурні товариства й публікувати урядові оповіщення також українською мовою. Бо в перші дні це робили тільки польською та російською. "Шереметьєв відповів в "обєдинительнім" дусі, що української мови не треба, а про товариства ще не час говорити, – описував зустріч директор "Крайового кредитового союзу" Кость Паньківський. – Також припоручив українцям якнайбільшу осторожність і велів їм "радуватися, що возсоєдиняються з великою Росією". Більше "мазепинців" у львівського "градоначальника" не приймали.
"Недавно появився указ, котрим замкнено всі школи, інтернати й курси, бо польських і українських не хотять допустити, а московських ще не в силі запровадити, – обурювався невідомий львів'янин-українець. Його лист від 15 жовтня 1914 року зберігається в історичному архіві у Львові. – "Діло" і всі українські газети завісили (призупинили вихід. – "Країна") зараз першого дня, книгарню Шевченка запечатано, може, в два тижні опісля, як побачили, що солдати масово засмотрюються в українські книжки. На "Просвіті" сказали вивісити протягом години росийську флягу, бо інакше "камень на камени не остане", а опісля опечатали. Вкінци перед двома тижнями вийшов знова указ, котрим заборонено функціонованє всіх товариств, союзів і клюбів. Дальше заборонено продавати і видавати книжки, друки по-українськи ("на малорусском нарічіи"), видавати такі книжки і так далі".
За неповний рік окупації арештовано 1200 українців. Углиб Росії вивезли 578 з них. Зокрема 34 греко-католицькі священики й митрополита Андрея Шептицького. Українці сподівалися, що з початком світової війни силами австрійської армії вдасться возз'єднати Галичину з Наддніпрянщиною. Натомість опинилися у зовсім невигідній ситуації. Кость Паньківський підсумовував: "Якби Східна Галичина вернула назад під Австрію, галицькі українці бояться, що австрійський уряд буде переслідувати українських інтелігентів і селян як мнимих прихильників Росії. На той випадок, якби Східна Галичина лишилася під Росією, галицькі українці бояться, що українські школи будуть закриті, українські товариства будуть розв'язані, українська мова буде вигнана із судів і урядів. Дальше бояться вони, що втратять політичну свободу, яку мали в Австрії, та що через незручну пропаганду православія і переслідування унії (греко-католицтва. – "Країна") багато галицьких українців перейде на латинство, а відтак спольщиться".
212 030 осіб жили у Львові у серпні 1914 року. 51% становили римо-католики – переважно поляки, 28% – юдеї, 18% – греко-католики, тобто українці. За рік населення зменшилося до 174 тис.
5 
1
Коментарі
1