середа, 20 лютого 2013 11:00

"Німці в українській армії були добрими політруками"

Олег СТЕЦИШИН

 

46 років, журналіст, історик. Народився у Львові. Батько і мати – учителі.

Визвольними змаганнями 1917–1921 років зацікавився, досліджуючи життя діда, офіцера армій ЗУНР і УНР. Торік восени видав книжку "Ландскнехти Галицької армії" – про найманців у лавах Української галицької армії. Наприкінці січня її було презентовано в Києві.

Працює заступником тайм-редактора львівської газети "Експрес". Живе у Львові. Дружина Леся – економіст, виховують піврічну Марію, 3-річну Тетяну і Марту, 16 років

 

В Українській Галицькій армії служили кілька сотень іноземних найманців. Німці й чехи були переважно польовими командирами, євреї – медиками, росіяни – льотчиками

З яких причин іноземці йшли служити до Української галицької армії?

– Закон про загальну мобілізацію, прийнятий урядом Західноукраїнської Народної Республіки 15 листопада 1918 року, стосувався виключно українців. Тобто громадяни ЗУНР, але за національністю поляки, євреї, німці – могли не служити. Коли казали, що мобілізації підлягають чоловіки­українці віком від 18 років – ішлося виключно про національність, не громадянство. Із сучасного погляду – це не політ­коректно, не можна акцентувати на національності, ­походженні. Але тоді це було в порядку речей. Чотири національні громади в Галичині жили осібно, і кожен знав, хто є хто.

Чужинці йшли до українського війська з різних причин. Одні – бо вважали себе частиною цієї землі. Тут жили їхні батьки, друзі, колеги. От хлопець з єврейської родини – Мойсеєвого віровизнання, як тоді казали, – мав друзів­українців. Приятелі пішли служити – і він із ними пішов. Були й щирі, свідомі патріоти того краю – скажімо, Альфред Бізанц. Або Ганс Кох – виходець зі Львова, молодший офіцер при штабі 35­го Золочівського полку австрійської армії.

Для офіцерів, які були одружені з українками, – чехів, німців – також було цілком природно перейти на службу з австро­угорської армії в українську. А німців багато було таких.
Натомість майбутні генерали УГА Осип Микитка і Віктор Курманович були одружені з німкенями. Микитка, свого часу Начальний вождь Галицької армії, якось у пориві відвертості казав: "Я нічим не завинив Українській армії. 15 років я живу
у Відні з жінкою, німецькою мовою спілкуюся, діти мої там. Міг узагалі не приходити сюди. А мене критикують, що я тут щось не так роблю". Він був українець, але асимільований.

З іншого боку, стати найманцем змушувала тодішня ситуація. Раптом, у момент, розвалилися дві імперії – Російська і ­Австро­Угорська. З'явилися нові держави – Угорщина, Чехія, південні слов'яни об'єдналися, Польща, дві українські – УНР і ЗУНР. А країни Антанти, переможці в Першій світовій вій­ні, Сполучені Штати, Велика Британія, Італія, Франція – виставили Австрії дуже жорсткі умови: армія мала скоротитися із кількох сотень тисяч до 35 тисяч. Десятки тисяч офіцерів виявилися нікому не потрібними. А вони ж більше нічого
не вміли робити в житті. Закінчив військову академію, може стріляти, командувати, йти в атаку – але в мирному житті цього всього нікому не треба. Через те була велика проблема з працевлаштуванням. Колишні офіцери продавали пиріжки, булочки на вулицях, грабували склади. Був повний безлад. Тож багато йшли служити в армії тих держав, які почали виникати на руїнах імперій, просто на заробітки. У тому числі й до ЗУНР. А її уряд мав можливість платити воякам: у Галичині продовжувала працювати економічна система Австро­Угорської імперії, а дохід – надто з багатого ­Дрогобицько­­Бориславського нафтового басейну – отримувала вже ЗУНР.

Той закон від 2 листопада робив рубіж. Коли людина виконує свій обов'язок, захищає батьківщину – вона контракту не підписує. Коли потрапляєш під мобілізацію, з тобою ніхто не укладає угоди на соціальні блага – наприклад, що маєш право раз на півроку поїхати на Захід відпочити. А от найманці – мали. Вояки­чужинці часто вписували в контракт величезні соціальні пільги. У разі смерті офіцера сім'я отримувала дві третини його зарплати. Вони в УГА стояли осібно, і їх завжди вирізняють у мемуарах: "У нас була українська бригада, а командиром був чех". Або: "Лікарем у нас був єврей".

Скільки було найманців в Українській галицькій армії і якої національності?

– Київський історик Ярослав Тинченко відмітив: на боці українців воювали національно свідомі німці й євреї, а на боці поляків – асимільовані. Не можна сказати, що це було масовим явищем, бо в той час на тій території німців жило всього 70 тисяч плюс, за різними оцінками, до півмільйона євреїв, то в УГА цих галицьких німців і євреїв воювало всього кілька сотень. У польській армії – три­чотири тисячі, але й це не скажеш, що багато. Так от, асимілянти потягнулися за поляками – вони були польськомовні, хотіли жити в польському середовищі.

Українців підтримували євреї­сіоністи – вони перші простягнули руку допомоги. Були в УГА італійці, були й вихідці з колишньої Російської імперії. Окрім власне росіян, були осетини – як­от пілоти брати Канукови із князівського роду. Спочатку вони служили в російській армії, з неї пішли до війська гетьмана Павла Скоропадського, а звідти вже в УГА. Загалом пілоти в армії Західноукраїнської Народної Республіки були від Скоропадського – в останній місяць свого ­правління він на прохання уряду ЗУНР надіслав великий авіазагін, із технікою і людьми. У ньому було багато уродженців Петербурга, Москви. А перед тим до Скоропадського вони йшли з тих самих міркувань, як і колишні австрійські вояки: розпалася імперія, скінчилася війна, лишилася без роботи купа військових­професіоналів.

Із тих чужинців, що були в УГА, потім кілька десятків вже 1919­го пішли до польського війська. Їм було байдуже, де служити. Платили гроші – служили Україні. Поляки запропонували більші – тут же подалися до них.

Як складалися стосунки людей із різними військовими традиціями, після з'єднання УГА з Дієвою армією УНР? А якщо йдеться про найманців – то, мабуть, давалася взнаки й різниця в національних характерах?

– Перший головнокомандувач УГА генерал Михайло Омелянович­Павленко, який перейшов до щойно створюваної армії ЗУНР з Наддніпрянської України, казав, що потрапив абсолютно в інший світ. Бо в західноукраїнській армії був відчутний вплив німців­командирів. Старшини УГА, які ще недавно воювали в австрійській армії, їх розуміли краще за наддніпрянців, які мали російський військовий вишкіл. Інакша термінологія, ставлення до роботи, інше розуміння того, що хто каже. Така­от показова ситуація. Кінець 1918­го, триває позиційна війна піді Львовом. "Ми лежимо, а нам ніхто нічого не каже, – пише по війні учасник тих подій в альманаху "Червона Калина". – Грудень, мерзла земля, лежимо в окопах. Їсти не привозять. Зміни нема. Командир розводить руками – сам нічого не знає. Дзвоним у штаб – там щось віднєкуються. Уже давно хочемо спати, там же не поспиш, бо зимно. І тут приїжджає Омелянович­Павленко на машині із супроводом. Виступає: "Ваші подвиги будуть записані золотими літерами в історію боротьби..." А ми чекаєм, що він скаже, коли гарячу їжу привезуть, бо ми їсти хочемо, тижнями сухпайком перебиваємося. Ми поплескали, а він сів у машину – і поїхав. А ми лишилися й далі сидіти".

Генерал Мирон Тарнавський пише у спогадах, як його штабіст­австрієць Альфред Шаманек був здивований після однієї зі спільних військових нарад з офіцерами війська Директорії. Особливо вразив його легендарний полководець Юрій Тютюнник. Розклавши карту, він показував пальцем: от зараз ми тут, завтра будемо отут, а післязавтра – там. Австрієць каже: "Зачекайте, та ж тут є 200 кілометрів". – "А шо ж такого?" – "Та то ж піхота. Якщо це вдасться, це буде найбільша подія в розвитку військової науки".

Великою перевагою австрійців, німців, чехів була їхня ретельність: їм поставив задачу – вони виконували. Але дуже часто були безініціативні: коли нема наказу – не підуть. От такий випадок. У січні 1919 року українці обстрілювали Львів, зайнятий поляками. На Привокзальній площі розташовані склади зброї й амуніції. Один зі снарядів влучив туди. Прогримів шалений вибух: усе затряслося, весь квартал вигорів. Зчинилась страшна паніка. Ніхто не знав, що сталося. Поляки здали всі позиції й відкотилися аж у центр. Вхід до Львова був відкритий добу чи дві. На околиці міста стояла 2­га Коломийська бригада УГА, якою командував чех Франц Тінкль. Почувши, що в місті вибухають снаряди і лунають постріли, він послав туди розвідників. Ті повернулись і кажуть: "Пане отамане, там нікого нема. Львів відкритий, треба йти". – "У мене нема наказу від генштабу". За повідомленнями польської розвідки, у той самий час у єврейському кварталі сіоністи почали масово озброюватися, щоб ударити в тил полякам – бо ж "наші йдуть", тобто українці. "Поведіть нас, – просять Тінкля солдати, – ми вступимо й захопимо місто". – "Ні, я не маю наказу". Аж доки поляки не отямилися й знову не підвели війська.

Які були матеріальні претензії найманців?

– По­різному. Приходили такі, що казали: дайте мені хоч щось, бо я голий­босий, утік із полону в одних штанях. Деякі ж виписували величезні вимоги: стільки­от комплектів одягу – і перераховували всі речі для компенсації.

Не можна сказати, що найманцям в УГА платили шалені гроші. Але вони мали величезні соціальні пакети, яких не було в українських вояків. Бо як офіцер­українець родом із Самбора чи Коломиї під час війни міг поїхати до Відня? По­перше, що він там забув, а по­друге – до кого він поїде? А німці мали там родини, до них вирушали й брали на це кошти. ­Командир дев'ятого артполку Оттокар Біркенау, коли захворів на тиф, лікуватися подався до Праги. А тоді повернувся.

Лейтенант Карл Штробель у розпал бойових дій на початку 1920­го поїхав на чеський курорт Карлсбад – нинішні Карлові Вари. Повернувся до Відня і там так штурмував місцевий штаб Галицької армії, що змусив заплатити йому майже 2 тисячі крон за проїзд і лікування карлсбадськими водами та грязями: мовляв, я занедужав з вашої вини. Ще через два дні він отримав 750 крон на новий однострій, бо це було передбачено його контрактом.

"Чужинці" в УГА й жінки: що про це відомо?

– Збереглася справа на командира полку німця Едварда Геніґа. Інспектор, що приїхав із перевіркою, обурено відзначав: він разом із кількома однополчанами вів життя веселе й розгульне. Зокрема, харчував у солдатській менансі – їдальні – трьох жінок, які жодної роботи в полку не виконували. Його любка Зоня Нарожник числилася при канцелярії й отримувала відповідну платню, хоч при паперах її ніхто не бачив. ­Військовий суд мав проти Ґеніга і серйозніші обвинувачення – у ­матеріально­фінансових порушеннях і антидержавних заявах – та їх не було підтверджено. А, як було сказано у рішенні суду, "вожанє зі собою продажних женщин є вправді не лицююче з честю старшини, однак не підпадає під компетенцію суду". Помічники Ґеніга, які разом із ним опинилися на лаві підсудних, дістали догани.

Яка була доля "ланскнехтів Галицької армії", коли вона зазнала поразки, а Галичину приєднано до Польщі?

– 1923­го оголосили амністію, і поляки повибачали всіх, хто служив у УГА, – така була умова Антанти. І навіть найлютіших ворогів не переслідували. Це стосувалося передусім українців. Була негласна настанова: німців, які воювали в УГА, селити окремо, десь подалі. Я знайшов документ на офіцера ­Северина Байґерта, який у 1940­х був одним з організаторів дивізії "Галичина". Він приїхав у своє рідне село Мужиловичі на Львівщині, і місцева влада пише до керівництва, що з ним робити. Відповідь: переселити в Західну ­Польщу, щоб не міг контактувати зі своїми однополчанами­­українцями, бо вони щось можуть організувати. Є вказівка – хай українці будуть тут, а німців переселяти туди. І всі 1930­ті Байґерт жив на заході країни.

Відверто проукраїнську позицію демонстрував у міжвоєнній Польщі колишній начштабу 14­ї бригади Карл Аріо. У 1930­х він був варшавським кореспондентом кількох німецьких газет і в статтях доводив історичну необґрунтованість претензій Польщі на Галичину, писав про репресії польської влади щодо галицьких українців. Під час Другої світової Аріо очолював українську газету в Рівному, столиці Райхскомісаріату Україна. Письменник Улас Самчук, у той час його підлеглий, згадував, що Аріо використовував свої зв'язки серед окупаційної адміністрації, щоб звільнити українців із нацистських тюрем.

Ще один проукраїнськи налаштований фольксдойч – колишній сотник генштабу УГА Ганс Кох. У міжвоєнний період він зробив блискучу наукову кар'єру. Коха можна назвати одним із перших експертів­україністів – з огляду на кількість праць, що він написав із української проблематики.

Прізвища колишніх воєнспеців­чужинців Галицької армії знаходимо й серед тисяч українців, загиблих у сталінських таборах і тюрмах.

Наскільки важливими для УГА були воєнні спеціалісти­­неукраїнці?

– Вони займали вакантні місця, де не вистачало своїх. І нерідко були якіснішими командирами за українських підстаршин. Багато в чому саме завдячуючи цим "чужинцям" УГА стала боєздатною, потужною силою, яка змогла проіснувати два роки в бойових діях. Воєнспеци­чужинці запроваджували й підтримували дисципліну, український дух. Німці були добрими, по­сучасному кажучи, політруками, розповідали українцям, що ті мають зробити залізну армію, відстоювати своє право на національну державу. Вживали вислів "ми, українці" дуже часто в розмовах, у виступах. ­Польових командирів у мемуарах асоціюють з українцями й німцями, медиків і ветеринарів – з євреями, пілотів – із росіянами. Звісно, були серед них і зрадники, кар'єристи, мерзотники, та були й герої.

записала: Олена ШАРГОВСЬКА,

фото: Центр досліджень визвольного руху, Львів / cdvr.org.ua

Українська галицька армія – військо Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної у Львові 1 листопада 1918 року на українських землях Австро­Угорської імперії. Майже одразу змушена була вести війну зі щойно посталою Польщею, яка також претендувала на Галичину. Після поразки УГА перейшла
на наддніпрянську Україну й воювала разом із Дієвою армією Української Народної Республіки, головним отаманом якої був Симон Петлюра

51000 вояків та 1900 старшин, тобто офіцерів, за приблизними підрахунками, було в Українській Галицькій армії в середині липня 1919­го, коли вона перейшла на Поділля і приєдналася до Армії УНР. Військо під командуванням Симона Петлюри на момент злиття налічувало 35 тис. козаків і старшин

 


Зараз ви читаєте новину «"Німці в українській армії були добрими політруками"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

18

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути