Фото: джерело: myslenedrevo.com.ua

Як козацькі провідники 350 років тому поплатилися за багатовекторність

"Українці, збиті з пантелику смутними обставинами своєї батьківщини, хапалися то за одне, то за інше, за що схопитися на даний момент вважали за можливе. Нічого не означало для багатьох із них сьогодні служити царю, а завтра присягнути королю", – пише історик Микола Костомаров про 1663–1664 роки. Військо Запорозь­ке, хитаючись між Річчю Посполитою та Московським царством, розпадалося на два гетьманати – промосковський лівобережний і пропольський правобережний. Та коли король Ян Казимир рушив підкорювати підвладне Москві Лівобережжя, на нібито замиреному Правобережжі несподівано спалахнуло потужне антипольське повстання. Серед повсталих козаків і посполитих ширилися чутки, що бунт нібито підтримує й колишній гетьман Іван Виговський.

При Богдані Хмельницькому він був генеральним писарем. Іноземці називали його "козацьким канцлером". Один із тогочасних дипломатів занотував: "Жоден полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський". Коли Хмельницький тяжко захворів, генеральний писар перебрав на себе майже все управління Військом Запорозьким. Гетьман мав намір передати владу 16-річному синові Юрію, при якому Виговський мав бути фактично регентом. Проте невдовзі по смерті Богдана Хмельницького в серпні 1657-го Виговський змусив Юрія зректися булави і відправив його на навчання до Києва. У жовтні на козацькій раді в Корсуні Виговського обрали гетьманом.

Щоправда на ній не було представників Запорозької Січі. Це дало привід противникам Виговського серед старшини не визнати правомочність його обрання. Поставив під сумнів легітимність Виговського й московський цар, під руку якого після Переяславської ради в січні 1654-го перейшло Військо Запорозьке. Взамін за визнання гетьманства Виговського царські дипломати вимагали від нього значних поступок. Наприклад, передати частину владних повноважень на місцях призначеним із Москви воєводам, обмежити зовнішньополітичні зносини. Старшинська опозиція, очолювана кошовим отаманом Яковом Барабашем та полтавським полковником Мартином Пушкарем, невдовзі почала збройне повстання проти нового гетьмана. Іван Виговський відновлює союз із Кримським ханством і починає переговори з Річчю Посполитою.

– Вітчизна озивається до вас: я вас породила – не москалі! – волав на козацькій раді під Гадячем 16 вересня 1658 року волинський шляхтич Станіслав-Казимир Беньовський – посланець короля Яна Казимира. – Схаменіться, будьте рідними дітьми, а не виродками!

Представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої козацької держави. Вона, за Гадяцькою угодою, як Велике князівство Руське ставала третьою рівноправною складовою Речі Посполитої – поряд із Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Цар видає грамоту, де Виговського називає зрадником, а народ закликає до повстання. Гетьман відповідає універсалом, в якому звинувачує царя в намаганні ліквідувати козацькі права та вольності. Починається війна. У липні 1659 року в битві під Конотопом Виговський за допомогою союзників-татар завдає поразки московському війську.

Але з внутрішньополітичною кризою – виступом невдоволеної старшини – він впоратися не зумів і восени 1659-го мусив зректися булави. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького. Той під тиском обставин – Лівобережжя вже контролювали московські війська – присягнув царю і погодився на врізання прав Війська Запорозького. А Виговський перейшов на службу до польського короля. Ян Казимир призначає його київським воєводою та сенатором Речі Посполитої. Однак Виговський невдоволений, що польська сторона відмовилася від його ідеї Великого князівства Руського. Він не полишає намірів знову стати козацьким гетьманом.

За рік, восени 1660-го, гетьман Юрій Хмельницький теж переходить на бік короля. "Ліпше польські вольності, ніж московська неволя", – вирішили старшини. Однак лівобережні полки на чолі з Якимом Сомком – рідним дядьком гетьмана, материним братом – залишилися при цареві.

Частина козацької старшини воліла бачити гетьманом Виговського, коли Юрій Хмельницький в січні 1663-го зрікся булави та постригся в ченці. Занадто складною виявилася політична ситуація для 22-річного юнака. ­Однак польські емісари на старшинській раді, що зібралася в Чигирині за кілька днів, продавили кандидатуру більш лояльного і прогнозованого Павла Тетері. За Хмельницького він був полковником переяславським. За гетьманування ­Виговського – генеральним писарем. Вони з Тетерею, який був податливіший на переговорах із королівськими ­емісарами, і тоді не дуже ладнали. Тепер же дійшло до ворожнечі.

Тим часом Ян ІІ Казимир вирішив відвоювати Лівобережжя, чиї козацькі полки далі трималися московського царя. Наприкінці 1663 року король на чолі об'єднаної армії – близько 50 тис. коронного війська, 20 тис. козаків – та за підтримки 20 тис. кримських татар переправився через Дніпро. За короткий час здобули 13 укріплених містечок, більшість без бою. Передусім завдяки популярності наказного гетьмана Івана Богуна, який командував козацьким корпусом. "Ім'я цього сподвижника Хмельницького було ще в повазі та славі в малоросійського народу", – пояснює історик Микола Костомаров.

Наприкінці січня 1664-го королівська армія взяла в облогу Глухів – добре укріплене місто на кордоні з Московським царством. Його обороною керували київський полковник Василь Дворецький, генеральний суддя Павло Животовський і московський воєвода Авраам Лопухін. Настрої міщан були непевні. Під час облоги група глухівців схопила Дворецького і збиралася відправити з делегацією до короля. Але вірні полковникові козаки відбили його в міської варти. Після цього кількох жителів Глухова стратили, а велику групу вигнали за оборонний вал.

Тетеря з корпусом козаків і німецьких найманців діяв на Лівобережжі, південніше від основних королівських сил. Здобув Лохвицю, підступив до Гадяча. Але тим часом у тилу, на Правобережжі, вибухнуло протипольське повстання й король відрядив Тетерю назад за Дніпро – навести лад.

Виговський тоді був у своєму маєтку в Барі, нинішня Вінниччина. Коли поповзли чутки про його причетність до бунту, видав універсал по Київському воєводству. Заперечував як те, що підбурював бунтівників, так і свої претензії на гетьманство. Але водночас пропонував скликати нову раду, якщо теперішній гетьман – Павло Тетеря – зречеться гетьманства, яке його вочевидь гнітить.

Тетеря тим часом доповідав королю під Глухів, що повстання інспірував Виговський, аби приєднати Правобережжя до Московського царства. Як доказ надсилав лист якогось ігумена до Москви. Там, пише Костомаров, нібито йшлося, що Виговський "только ждет случая показать свое добродетельство" цареві.

Ян Казимир написав Виговському, щоб усіма силами долучився до придушення повстання. Одночасно наказав Тетері швидко й рішуче знищити призвідників бунту. Королівський лист стосувався безпосередніх ватажків повстання – козацьких полковників Семена Височана та Дмитра Сулими, зазначає тогочасний польський хроніст. Але Павло Тетеря витлумачив це, наче вказівка стосується Виговського. Бо ж саме його в листі королеві він виставив головним призвідником. Переконав у цьому й командувача королівських військ на Правобережжі полковника Себастіяна Маховського.

Виговський 16 березня 1664 року прибув до Корсуня, щоб обговорити ситуацію з Маховським і Тетерею та "деякими панами, що складали з ними наче військову раду", подає сучасник – православний шляхтич Йоахим Єрлича. Опис того, що відбулося далі, зберігся в його щоденнику.

– Треба помислити, як би придушити бунтівне поспольство та знищити ватажків, що підбурюють чернь до повстання, – звернулися на нараді до Виговського.

"Завжди вправний в діалектиці" Виговський розпочав було промову, як Маховський і Тетеря стали його перебивати. Почали називати зрадником вітчизни й керівником бунту.

– У вас немає жодних доказів і ніхто не доведе провини, яку ви на мене зводите, – відкинув звинувачення Іван Виговський.

У відповідь оголошено покази спійманих і страчених бунтівників. Ті свідчили, що Виговський таємно зустрічався з одним із керівників бунту полковником Сулимою та його спільниками. Мовляв, вони присягнули одне перед одним на Євангелії. Окрім того, Виговський дав Сулимі гроші, а також "хоругвь пеструю" та універсал із закликом збиратися проти поляків. Виговський заперечував: мало що і мало на кого можуть наговорити під тортурами злочинці. До того ж вони вже страчені. "Але його не слухали і говорити йому не давали, – пише Єрлич. – Особи, запрошені Маховським і Тетерею, тримали їх сторону. Збори, на які запросили Виговського наче на нараду, перетворилися на суд над ним". Тетеря і Маховський наказали читати військовий артикул, з якого випливало, що за злочин, в якому звинуватили київського воєводу, винний підлягає розстрілу.

– Ви не судді, – не здавався Виговський. – Ви не маєте права читати мені вирок за артикулом. Я воєвода і сенатор Речі Посполитої: мене судити можуть лише король і сенат.

Закон був на боці Виговського. Але його вже не слухали. Вечоріло. Самозвані судді мовчки вийшли, а охоронці взяли Виговського під руки та ввели до хати, яка мала бути його в'язницею до виконання вироку. Довкола поставили варту. Невдовзі туди зайшов офіцер та оголосив, що розстріл відбудеться на світанку.

Виговський заплакав.

– Дайте написати до мого короля! Нехай його воля буде!

Йому відмовили. На світанку, коли до хати зайшли вартові, Виговський стояв на колінах перед іконою і читав акафіст до Пресвятої Богородиці. Йому сказали, що час іти на смерть.

– Дайте померти, як належить християнинові – пришліть православного священика сповідати мене і причаститися Святих тайн.

Йому й у цьому відмовили. Щойно Виговський вийшов, як жовніри, які завчасно зарядили рушниці, вистрілили в нього майже впритул.

"Виговський загинув, ставши радше жертвою особистої до нього ворожості, ніж справжнього злочину, – пише Веспасіян Коховський в "Історії панування Яна Казимира". – Безпрецедентно несправедливе діло: сенатор і воєвода страчений полковником королівської армії!"

"Залишається незрозумілим і невідомим, якою мірою були справедливі висунуті проти Виговського обвинувачення в бажанні підкоритися знову цареві і підбурити українське поспольство проти Польщі, – зазначає Микола Костомаров. – Збиті з пантелику малоросіяни в ті часи так легко перебігали з одного боку на інший, що жодна попередня діяльність козака не давала можливості вирішити – на що він наперед був здатен чи не здатен".

Сучасна російська дослідниця історії Гетьманщини Тетяна Таїрова-Яковлєва стверджує: серед патріотично налаштованої правобережної старшини таки існувала розгалужена змова. І київський воєвода Іван Виговський був її керівником. А його спільниками – полковник Іван Богун, запорозький кошовий Іван Сірко, київський православний митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський та скинутий з гетьманування Юрій Хмельницький. Останній, хоч і постригся в ченці, але відігравав помітну роль у тогочасних політичних розкладах. Зокрема, Іван Богун був серед тих, хто схиляв Юрія відступити від московського царя й піти на союз із королем Яном Казимиром. Утім від урядників Речі Посполитої козацькі старшини вимагали повернутися до укладеного за гетьманування Виговського Гадяцького договору, що передбачав створення Великого князівства Руського. Польська сторона навіть говорити про це не хотіла.

Можливо, під час походу короля на Лівобережжя Богун і Виговський хотіли взяти реванш та змусити Яна Казимира погодитися на створення Великого князівства Руського. План міг бути такий. Із заглибленням польських військ на територію Лівобережжя, на Правобережжі мало розгорітися антипольське повстання, яке підтримали б щойно захоплені лівобережні міста. Відтак королівське військо опинялося б у пастці. Утім, даних про плани змовників щодо цього немає. Однак є факти, яких історики досі не можуть достеменно пояснити.

Під Глуховом наступ королівського війська захлинувся. Воно двічі штурмувало місто, але з великими втратами було відбите. Козаки Богуна обидва рази лише вдавали атаку: розмахували корогвами, стріляли в повітря і кричали. Саме завдяки цьому оборонці Глухова змогли контратакувати. А московські воєводи мали час зібрати армію й рушити проти короля. Ще й запорожці Івана Сірка вчинили вилазку проти татарських улусів. Тож кримчани залишили союзників і поспішили додому.

Після другого невдалого штурму Ян ІІ Казимир звелів зняти облогу. Лютував:

– Усе Московське царство тремтить від нас, а тут якесь погане містечко буде хвалитися, що ми йому нічого не змогли зробити!

Після відступу з-під Глухова, на військовій раді в короля в селі Комань біля Новгород-Сіверського, Івана Богуна звинуватили в зраді. 17 лютого 1664-го його стратили. Виговського розстріляли через місяць. Невдовзі за клопотанням гетьмана Павла Тетері було ув'язнено і Юрія Хмельницького, і київського митрополита, і полковника Григорія Гуляницького. У Мальборкському замку вони провели близько двох років.

Тетяна Таїрова-Яковлєва вважає, що змовники дотримувалися не промосковської, а проосманської орієнтації. Зокрема, Єрлич зазначав: після страти Виговського з'ясувалося, що той листи "писав різним людям і царю турецькому, віддаючи Україну й усі руські воєводства під його владу: щоб він був удільним паном руських воєводств, як Мултянська і Волоська землі (Молдавія і Волощина – васальні князівства Османської імперії. – "Країна"), обіцяючи щорічну данину, як і ті господарі дають".

Не зумівши підкорити Лівобережжя й ледве втримавши Правобережжя, король Ян Казимир погодився на мирні переговори з царем Олексієм Михайловичем. Невдовзі вони розділили Україну по Дніпру. Хоча козацькі гетьмани за звичкою й далі титулували себе правителями "обох сторін Дніпра".

У Москві цінували звіти Виговського

1610, приблизно – народився Іван Виговський. Походив із православного шляхетського роду. Родинне гніздо – село Вигів Овруцького повіту Київського воєводства. Закінчив Київську братську школу, служив у луцькому та київському судах, згодом поступив на службу до коронного війська. У першій половині 1630-х одружився зі шляхтянкою Яблонською з Київщини.

1648, травень – у складі загону великого гетьмана коронного Миколи Потоцького ротмістр Іван Виговський вирушив проти повсталих козаків Богдана Хмельницького. У битві на Жовтих Водах поранений потрапив у полон до кримських татар, звідки його визволив гетьман Хмельницький. Сучасники-недоброзичливці стверджували, що виміняв його на кобилу. Бранець присягнув на вірність гетьманові. Попервах Виговський служив у нього "покоєвим писарем" – особистим секретарем.

1649, кінець року – стає генеральним писарем Війська Запорозького. Виговський "організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство – як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах", пише історик Іван Крип'якевич. За гетьманом зберігався "контроль основних державних справ, а їх виконання, в тому числі все листування, довірив Виговському". Посиленню впливу генерального писаря сприяв шлюб його молодшого брата Данила з Оленою, донькою Богдана Хмельницького.
Добрі відносини в ті часи Виговський мав також із царським урядом. У Москві цінували його звіти й віддячували дорогими подарунками. А невдовзі після укладення на початку 1654 року Переяславської угоди цар пожалував Виговським великі маєтності на Лівобережжі: Остер, Козелець, Ромни, Прилуки.

1656 – Іван Виговський овдовів і невдовзі посватався до православної шляхтянки Олени Стеткевич. Оскільки рід Стеткевичів-Соломирецьких був значнішим від Виговських, а козаки були "здрайцями" в очах вірнопідданих Речі Посполитої, то йому відмовили. Тоді слуги Виговського викрали Олену, із почестями привезли до Києва. Генеральний писар щедро обдарував її, запропонував руку й серце, а в разі відмови пообіцяв негайно повернути до родичів. Олена згодилася на шлюб. Конфлікт з її родичами владнали.

1657, жовтень – 1659, вересень – гетьман Війська Запорозького. Після зречення булави переходить на службу до короля. Стає воєводою київським і сенатором Речі Посполитої.

1662 – побував у Львові, де записався до православного братства. "Людина висока, ніс великий, борода жовта", – говорить львів'янин Мартин Голинський про Івана Виговського.

1664, 17 березня – розстріляний у Корсуні на Київщині.

×