На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві 12 вересня 1903 року виголошувати промови українською дозволили тільки гостям з Галичини. Їх як громадян Австро-Угорської імперії вважали іноземцями

"Весь поїзд розмовляв українською мовою," – писав історик Дмитро Дорошенко про потяг, який 11 вересня 1903 року прямував із Києва до Полтави. Явище нечуване для тодішньої Наддніпрянщини, що входила до Російської імперії. Потяг був повен української інтелігенції – їхали на відкриття пам'ятника Іванові Котляревському, заплановане на наступний день. "Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб'ється, то надовго припиниться відродження української нації", – згадував Євген Чикаленко, поміщик і меценат.Цим же потягом їхали 13 делегатів із Галичини й ­Буковини, що належали до іншої імперії – Австро-Угорської, отже – їх офіційно вважали іноземцями. Серед них посол австрійського парламенту й голова львівської "Просвіти" Юліан ­Романчук, письменник Василь Стефаник, історик Мирон Кордуба. Більшість галичан у "Великій Україні" були вперше і захоплювалися, яка вона величезна. "Ще б пак! – пише Чикаленко. – Від Перемишля чи Львова їдеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави, і все територією, суцільно заселеною українським народом, і тільки в ­степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії – ­волоські, німецькі та інші. А то все одна українська мова, майже без одмін, без діялектів від Карпат до Кавказу. І так можна їхати серед суцільного українського населення і третю добу аж до Дону, де українське населення перемішане з козаками-москалями, а далі четверту і п'яту доби – ­серед українського населення, що живе всуміш з останками ­тубольців-кимликів, киргизів, сартів і так далі".У потязі деякі українські діячі – наддніпрянці й галичани – уперше могли познайомитися віч-на-віч. Із письменником Борисом Грінченком стався курйоз. "Грінченко, що не терпів тютюнового диму, всю дорогу сперечався з курцями, які приходили в наш вагон, – згадує Чикаленко. – Саме під час такої суперечки з другого вагона увійшов до нас з цигаркою в зубах доктор Мирон Кордуба. Роздратований Грінченко, не знаючи його в обличчя, накинувся на нього з голосним вигуком. Кордуба, що пізнав Грінченка по фотографії, чемненько вклонивсь і відповів з ґречністю:

– Досі я мав честь бути знайомим з гострим пером, а тепер по­знайомився і з грізним голосом пана добродія Грінченка.Це викликало веселий сміх усього вагона. А засоромлений Грінченко, довідавшись, що це Кордуба, почав прохати у нього вибачення і привітною розмовою з ним старався затерти своє нечемне поводження з галицьким гостем".

По прибутті до Полтави гості заселили всі готелі та "заїзні доми". А ввечері рушили на таємні збори. Їх улаштувала на околиці міста, за річкою Ворсклою, підпільна Революційна українська партія, створена три роки тому харківськими студентами. "Ми мали плисти човном до якогось лісу, далеко поза містом, – пише у спогадах Дорошенко. – Задля конспірації не віталися з іншими компаніями, що так само пливли до означеної місцевості. Дуже швидко ціла Ворскла вкрилася флотилією човнів, що пливли на захід за водою". На зборах обговорювали видане кілька днів тому розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії В'ячеслава Плеве. Той заборонив своїм підданим виголошувати привітання й узагалі виступати українською мовою на завтрашньому святі."Першим зголосився до слова Андрій Жук, – продовжує ­Дорошенко. – У гарячій промові він заявив, що ми мусимо зробити збройну демонстрацію під червоним прапором. Те саме радив зробити і другий промовець, Олекса Назаріїв. Але дальші промовці виступили проти такої пропозиції. Вони казали, що уряд стягнув і тримає напоготові військову силу, і кожна спроба зробити якусь демонстрацію, та ще збройну, буде зразу ж приборкана і призведе до даремного пролиття крові. Крім того, вона призведе до арештів і взагалі до тяжких жертв з боку нашої, ще такої нечисленної, інтелігенції. Якщо заборона буде здійснена, то ми маємо запротестувати в іншій формі: закликати публіку, щоб вона покинула зал. Ця мовчазна маніфестація також справить враження. У такому дусі й було винесено ухвалу".

Урочистості 12 вересня розпочалися з панахиди на могилі Івана Котляревського на цвинтарі біля виїзду з Полтави на Кобеляки. Далі кількатисячна публіка перейшла на бульв. Протопопівський. Там о 16.00 полтавський віце-­губернатор Сергій Фонвізін зняв полотно з 6-метрової скульптури. По хвилі мовчання здійнялися оплески, які тривали понад 10 хв. До постаменту поклали півсотні вінків. За порядком стежили донські козаки на конях."Давно уже, очень давно в Полтаве не было такого оживления, какое наблюдалось вчера по случаю чествования памяти родоначальника народной украинской литературы, первого славного поэта Малороссии Ивана Петровича Котляревского, – писала наступного дня газета "Полтавский вестник". – Ни один из старожилов не вспомнит, чтобы Полтава когда-нибудь была так торжественно настроена, как в этот знаменательный для Украины, чтобы не сказать для всех славянских племен, день. Все, все до нашего скучного обывателя включительно, преобразилось. Казалось, само небо воодушевлено великим делом, совершавшимся в нашем городе".

Увечері у прикрашеному в українському стилі залі просвітницького будинку ім. Миколи Гоголя – теперішній кінотеатр "Колос" – відбулося урочисте засідання Полтавської міської думи. Першим узяв слово її голова Микола Трегубов. Він був одним з ініціаторів спорудження пам'ятника.

– Современным украинским обществом осуществлено дело, имеющее высокое культурно-национальное значение, – казав він. – Воздвигнут первый памятник украинскому поэту, явившемуся первым народным писателем на своем родном языке. Слава писателю-поэту, давшему украинскому народу право на признание его одним из участников в общем поступательном культурном движении человечества! Слава! Да будет вечным наряду с поставленным Ивану Котляревскому памятником и связанное с его славным именем дело развития украинской литературы. Слава!Російською говорили свої привітання-"адреси" й інші ­делегати. Українською дозволили виголошувати промови лише гостям з Галичини, яка належала до Австро-­Угорської імперії. Коли ж письменниця Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка – мати Лесі Українки, – наприкінці свого ­виступу вставила українську цитату, оплески не стихали кілька ­хвилин.

Промову Юліана Романчука кілька разів переривали захопленими вигуками "Слава галичанам!", "Ще не вмерла Україна!" Так само зустрічали решту представників підавстрійської України. Трегубов нервово курив цигарку за цигаркою. Михайло Коцюбинський хоча й був підданий Росії, також виступив українською. Обурений порушенням розпорядження петербурзького міністра ­Фонвізін вийшов із залу. А глядачі знову влаштували овацію.

Наступною до трибуни вийшла Ольга Андрієвська, представниця літературно-театрального товариства Чернігова.– Шановні панове, – розпочала українською.Тепер нерви не витримали в голови Полтавської міської думи.– Позвольте, но читать на малорусском языке запрещено! – тремтячим голосом перервав її Трегубов. Присутні почали обурюватися. – Выслушайте, господа! Читать можно только на государственном языке. Суизволить  мало­русскую речь я не имею права.– Коли так, то я не читаю адреси, – заявила Андрієвська й під оплески зійшла з трибуни.

– Если не вольно читать по-украински, то я не буду целиком читать, – заявив наступний промовець, адвокат Микола Міхновський з Харкова.Після цього згорнув текст свого виступу, сховав аркуші до кишені, а порожню течку віддав Трегубову. Так само вчинили й інші делегати. А Борис Грінченко ще й показово подер свій виступ на клапті.

– Я мав адресу в російській мові, – заявив один із гостей. – Але коли українська мова заборонена, то я і російської адреси читати не буду.За кілька хвилин зал спорожнів. "Выходило таким образом, что язык Котляревского и Шевченко, привлекший в русскую Украину зарубежных паломников, законен только в Австрии, – міркував у журналі "Русские записки" письменник і публіцист Володимир Короленко, який тоді жив у Полтаві. – На своей родине, у своей колыбели он запрещен… Этот грубый и дикий эпизод как бы говорил представителям зарубежной интеллигенции: вы считаете нашу Украину метрополией и центром вашей культуры и вашей речи. Мы этого не желаем. Пусть он остается у вас, за рубежом: пусть лучше все наши украинцы, ценящие сокровища родной речи, паломничают к вам во Львов, к вашим школам, музеям и университетам. А у себя мы этого не допустим. Мы лучше создадим новый призрак "неблагонадежности" и "измены".

Урочистості продовжили наступного дня, 13 вересня. У тому ж залі понад півтори тисячі осіб зійшлися на концерт. Микола Садовський продекламував вірша Тараса Шевченка "На вічну пам'ять Котляревському". Далі виступив хор із 200 київських і полтавських співаків під керівництвом Миколи Лисенка. Виконували Лисенкові твори на слова Шевченка та Пантелеймона Куліша. Наприкінці виступив Михайло Старицький. Він, зокрема, прочитав уривок з "Енеїди". Можливо, іронізуючи над учорашніми подіями, обрав той шматок, де Еней учить своїх козаків говорити латиною. Публіці також показали фотографії та картини про життя й творчість Котляревського – ­кіно­камерою їх проектували на сцену.По обіді в ресторані готелю "Магнолія" відбувся бенкет на 200 осіб. Видрукуване на картоні меню було прикрашене портретом Івана Котляревського і містило оригінальні страви, назви яких були взяті з "Енеїди", а саме: "борщ з шпундрів з буряками, юшка з пиріжками, келебердинська осетрина з підливою, пелюстки до смальцю з сухарями, сахарний горох, різна дичина до соку, заморожена молочна каша з київ­ськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками".Із напоїв пропонували "медвідики, пунші та анхизову чикалдиху". Один з учасників бенкету написав про це вірша:Были, конечно, и пирушки.Патриотический здесь зудПридумал много разных блюд.Но где ж вареники, галушки?!Увы, их не видали тут!Увечері в міському театрі давали виставу "Наталка ­Полтавка". У ролях – найвідоміші на той час українські актори: Возного грав Іван Карпенко-Карий, Терпилиху – його дружина Софія Тобілевич, Виборного – Марко Кропивницький, Миколу – Садовський. Насамкінець у Чиновницькому саду та готелі "Європейський" відбулася вечірка, яка тривала до третьої ночі."Мушу щиро сказати, що такого піднесення духу, такого одушевлення я не пережив навіть у момент відродження української державності в 1917–1918 роках, – вже у міжвоєнні роки згадував вересень 1903-го Дмитро Дорошенко. – Дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б'ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістили, що вже наступає справжнє національне відродження. І це була не тільки моя думка, мабуть, це відчував кожен, хто пережив ці ясні сонячні дні у Полтаві".

"То в нинішній день всеукраїнського свята, свята відродження українсько-руської нації, і ми, а з нами, певно, і весь українсько-руський народ в Австро-Угорщині, однодушно спішимо духом там, де на українській поневоленій землі здвигає ся крицевий Символ нашого життя і б'ючи доземний поклін Духові першого Просвітителя України, нашим закордонним Браттям шлемо зичний привіт й гаряче братнє бажаннє красшої долі, ясної волі, щастя народу, слави України!", –писала 12 вересня 1903 року щоденна газета "Діло", яка виходила у підавстрійському Львові. За 900 км звідси, у Полтаві, того дня відкривали пам'ятник Іванові Котляревському (1769 – 1838) – перший монумент українському літератору в Російській імперії

11768 карбованців і 67 коп. зібрали на спорудження пам'ятника Іванові Котляревському протягом 1895 – 1898 років. Для порівняння – середня місячна зарплата робітника в Росії тоді була 17 крб. З понад семи тисяч жертводавців більшість становили селяни з Полтавської та Чернігівської губерній. Гроші витратили на матеріали. Автори монумента відмовилися від гонорарів за роботу

×