"…А Грицак знай своє: які дві України? Нема ніяких двох ­Україн. Я, каже, навіть іноді вийду на зупинку – і плутаюся: де це я – у Львові чи в Донецьку, в Луганську чи в Івано-Франківську?"

"А мушу сказати, що я в цьому стиранні східно-західних відмінностей абсолютно не сумніваюсь. Уже бачу: виходите ви собі у Львові на площу Ринок матрьошку купити, а там якраз піонери до пам'ятника Артьому квіти покладають. І кожне щебече українською – чисто, як Азаров. Так я, власне, і пробував переконувати дочку"

Олександр Бойченко

Їхали ми пару тижнів тому зі Львова до Чернівців службовою машиною. Через Галицький шлях попали на вулиці Заводську й Гагаріна, проїхали повз п'єдестал із радянським танком, а доки ­шукали дорогу, на плані побачили ще вулиці Олега Кошового, Зої Космодем'янської та цілий Першотравневий район. Побачили й здивувалися: "Куди ми попали? Може, то не Чернівці, столиця колишньої габсбурзької Буковини, а Чернігів чи Череповець?"

Наш водій пішов постригтися. За годину вернувся з перукарні пострижений, але злий: "Я до них по-українськи – а вони мені по-російськи".

Прийшли до Чернівецького університету, колишньої митрополичої резиденції й від пару років пам'ятки ЮНЕСКО. У холі дошка з георгіївською стрічкою і фотографіями "Вони воювали за Батьківщину". "Більше схоже на Донецький університет, ніж на наш Львівський", – подумали ми.

Увечері, після тривалого бенкету, повертаємося до готелю. Дорогою питаємося своїх господарів, університетських викладачів, де тут дім Целана? Вони показують у різні боки, й у нас закрадається сумнів: "Може, Целан узагалі тут ніколи не жив?"

Шкодуємо, що нема з нами Олександра Бойченка. Він точно знає, де на карті України Львів, а де Донецьк, і легко би роз'яснив нам загадку своїх рідних Чернівців.

Я по-доброму заздрю Бойченку: він єдиний з українських авторів листувався з Лєшеком Колаковським. Останній просив Бойченка, щоб коли той перекладатиме його есеї, то щоб не надто перекручував. Бо його (Колаковського) жінка вчила в дитинстві українську мову і може оцінити якість перекладу.

Не знаю, про який переклад ішлося. Але коли читаю поради Олександра своїй дочці не їхати на Схід України, бо там "лихі люди, лихо роблять з нами", то певен, що це не могла бути "Похвала непослідовності". Бо в цьому есеї Колаковський радить із точністю до навпаки:

Кращі шанси має не той, хто знає лише систему "або-або" – Львів або Донецьк – а той, хто бачить й оцінює світ у категоріях "і/і". Тобто Києва, що говорить, як Донецьк, а голосує, як Львів. Чи Чернівців, де водночас стоять пам'ятники Францу Йосипу й Червоній армії

"Порода нерішучих і м'яких, порода непослідовних, тих, власне, хто з легкістю їсть на обід котлети, але зовсім не може зарізати курку; хто не хоче бути нелояльним супроти державних законів, але не пише доносів у таємну поліцію…; хто цінує прямоту, але зовсім не говорить знайомому художникові, що той намалював кіч, а навпаки – непевним голосом висловлює похвали, в які не дуже вірить; словом, порода людей непослідовних і надалі є одним із головних джерел сподівання на те, що, можливо, людський рід іще зможе протривати при житті. Бо ж це та сама порода, частина з якої вірить у Бога та вищість вічного спасіння над дочасним добром, а проте не вимагає повернення вогнищ для єретиків; а друга частина з якої не вірить у Бога і приймає революційні засоби суспільних змін, але відкидає способи діяльності, які, здається, сприяють таким змінам, оскільки ці способи виразно суперечать конкретній моральній традиції, в якій їх виховали".

Колаковський був членом-засновником КОРу – організації, з якої потім виникла польська "Солідарність". Між його "філософією непослідовності" і "Солідарністю" пряма дорога: не можна перемогти без солідарності => останньої нема без консенсусу => а консенсус потребує непослідовності.

Подібно в Україні кращі шанси має не той, хто знає лише систему "або-або" – Львів або Донецьк – а той, хто бачить й оцінює світ у категоріях "і/і". Тобто Києва, що говорить, як Донецьк, а голосує, як Львів. Чи Чернівців, де водночас стоять пам'ятники Францу Йосифу й Червоній армії.

Тому тішуся, коли читаю тези Юрія Луценка про "Третю українську республіку". Назва говорить сама за себе. Тривожить, однак, четвертий пункт про конечність побудови модерної української ідентичності: не дай Боже він будуватиме її за Бойченком, а не Колаковським!

×