Журналістка Христина Бердинських презентує книгу "Єлюди. Теплі історії з Майдану". З грудня по квітень авторка спілкувалася з людьми на майдані і розміщувала їхні історії на спеціально створеній фейсбук-сторінці. Після свого звільнення з "Кореспондента", в якому пропрацювала 6 років, дівчина відмовилася від-будь яких фрілансів і весь час проводила на Майдані.
Як виникла ідея створити інтернет-проект про учасників революції?
Я не думала, як це робити і як проект мав би виглядати. Ніяких планів. Просто щоденно спілкувалася з людьми на майдані і писала ці історії. Писала щодня. Спочатку по кілька історій на день, бо не записувала на диктофон. Мої перші записи були дуже короткі. Так про Андруховича взагалі було кілька речень. "Юрій Андрухович, український письменник. Мав їхати до Відня. Не поїхав. Зупинився у дочки". А вже потім мене стало цікавити не тільки, що люди робили на Майдані, а те, чим вони займаються у повсякденному житті поза Майданом. Не замислювалася, у що це вильється. Не було жодних планів про книги. Я говорила з багатьма людьми, але, звісно, не про всіх писала. Зараз кажуть: вийшла книжка про героїв Майдану. Ні, це були звичайні люди, деякі з них взагалі нічого не робили. Але вони брали участь у процесі. Я не була на Майдані тільки 19 і 21 лютого. Було страшно. Пам'ятаю цей людський потік, який їхав на Майдан або з продуктами, або з водою, або з документами, або з шинами. Одні люди передають баклажки з водою, інші розбивають бруківку. Багато жінок на підборах і в спідницях. Коли діяли драконівські закони від 16 січня, я всіх людей з якими розмовляла, попереджала, що це може бути для них небезпечно: що мою сторінку можуть читати в МВС і СБУ. Пропонувала закривати обличчя. Але люди казали: нас тут всіх вже перефотографували, тому боятися немає сенсу.
Були моменти страху за себе?
Почався у мене період параної по вечорах. Боялася повертатися пізно додому. 20 лютого, коли я побачила зранку, що на Інститутській стрілянина - мені було страшно. Коли людей вбивали, я боялася їхати. Я не хочу помирати. Мені хочеться жити.
Складно було організувати дублювання сторінки 17-ма мовами?
В середині січня одна жінка в коментарях запропонувала перекласти кілька історій англійською. Думаю, куди я її опублікую? Вона переконала тим, що навіть впливові зарубіжні ЗМІ думали, що в Україні на майдані тільки радикали. Історії простих людей могли змінили їхню думку. Вирішила створити англомовну сторінку. На той момент у мене були 60 історій. Думаю: одну людину стількома текстами не навантажиш. От якби 20 волонтерів знайти - щоб по три коротких тексти на людину розподілити. Я написала у фейсбуці пост: пишіть. Я не встигала відкривати повідомлення. За 2 години мені написали більше ніж 170 чоловік. За один день набралося волонтерів для перекладу на 20 мов. Крім української створила ще 17 фейсбук-сторінок на 17 мовах. Активність волонтерів вражала, адже це не був впеціально продуманий проект чи створене нове ЗМІ. Це був просто мій блог. Я стала такою сентиментальною, коли побачила, що хороша ідея об'єднує. Зараз хочу знайти своїх волонтерів - хоча б книжку їм подарувати.
Про книгу ти тоді ще не думала?
Ні. Думала в підсумку створити сайт, щоб люди могли прочитати ці історії. Юагато друзів-айтішників пропонували створити сайт безкоштовно. Навіть конкурси можна було б влаштовувати на найкращий дизайн. Видавництво звернулося до мене з пропозицією видати книгу на початку березня. Це була їх ініціатива. Коли я починала проект, у мене були історії такі: музикант, артист, студент - звичайні люди. А потім за кілька місяців атмосфера змінилася, трагедії сталися. Хочеться. Щоб книга нагадувала владі, завдяки кому вона існує. Першу партію книги у київських книгарнях "Є" розкупили за день.
Плануєш повернутися в журналістику?
Я не письменниця, я не пишу книжок. Цей експеримент - фейсбук у друкованому вигляді. Можливо, в мене ніколи вже в житті не буде книжок. Це репортерська робота. Результат безсонних ночей. Мені хочеться прожити з книгою максимально: поки потрібні будуть презентації, спілкування з читачами - доти це буду робити. Я створила фейсбук-сторінку книжки. І це теж мій щоденник. У вересні я їжу на двотижневу стипендію для журналістів у Польщу і Данію. А далі подивимось. А потім подивимося - повернуся я в традиційну журналістику чи щось зміниться.
6 
4880
Коментарі
1