— Вона нікого не впустить, торік он ціла колона приїхала. Вулицю перекривали. Один журналіст цілий день із квітами простояв. Але не вийшла й нікого не впустила. Така вже людина — Ліна Василівна, — каже про Ліну Костенко літня консьєржка її будинку. 19 березня поетесі виповнилося 85. 10 років тому вона впустила президента Віктора Ющенка, пригощала його пиріжками, але від звання Героя України відмовилася. Сказала про орден: "Публічної біжутерії не ношу".
14-поверховий цегляний будинок на вул. Гончара в Києві називають письменницьким. 1982-го його заселили літератори. Нині з парадного входу можна пройти до туристичного агентства, магазину сувенірів, стоматологічної клініки. Під'їзд поетеси — у дворі.
— На якому поверсі живе Ліна Василівна? — заходжу всередину з чоловіком років 30, який щойно з "Мерседеса".
Він знизує плечима.
— Ліна Костенко, — уточнюю.
— Я живу тут два роки, не знав, що вона — моя сусідка, — сміється чоловік. Телефонує знайомим і дізнається номер квартири поетеси.
Підіймаюся. Широкий сходинковий майданчик, чотири квартири відгороджені скляними дверима, як у радянських їдальнях. Кожне помешкання обладнане відеокамерою. На дзвінок ніхто не відповідає.
Повертаюся до консьєржки. Вона сидить у пухнастій кофті у скляній будці:
— Може, нікого вдома нема?
— Та вдома вона, де їй бути. Просто не хоче спілкуватися. Чоловік її покійний (другий чоловік Василь Цвіркунов помер 2000 року. — "ГПУ") всі її завдання виконував. По магазинах, в аптеку бігав. Вона дуже рідко спускалася, хіба що години у дві дня забрати газети. Передплачувала дуже багато. Якось хтось приніс книги для неї і залишив у мене. Я ж давай передавати, а Ліна Василівна як розкричиться: "Нащо ви брали? За них треба гроші платити!" — "Ну, в такому разі я поверну", — кажу. Образила вона мене цим сильно. А ввечері спустилася її донька і давай перепрошувати. Зразу наплюють в душу, а тоді вибачаються. Я, звісно, розумію, що Костенко — там, — тицяє пальцем у стелю, а я — там, — показує вниз. — Але всі ж ми — люди.
До під'їзду Ліни Василівни прямує чоловік із гладко зачесаним набік волоссям. Несе невеликий букет троянд, розмежованих хризантемами. Дзвонить у домофон кілька разів — ніхто не відповідає. Тоді виймає з кишені телефон, набирає Оксану Пахльовську. 58-річна донька поетеси живе і працює у Римі, столиці Італії.
— Пані Оксано, це Андрій Буряк з адміністрації президента. Я хотів би передати вітання і квіти від президента вашій мамі. Ми домовлялися.
Прошу показати офіційне вітання — телеграму в білій папці.
— Це ж не вам, — притискає чоловік папку.
Спускається на вулицю донька Костенко — у чорних оксамитових брюках і пальті з широкими рукавами. Зовні схожа на матір. Дякує.
— Передавайте "спасибі" за те, що вона в нас є, — віддає квіти Буряк.
Прошуся хоч на 5 хв. у квартиру поетеси.
— Ну що ви, мама журналістів не приймає.
Кажу, що редакція хоче передати листівку, де кожний написав від руки слова вітання.
— Залишите на сходах, — Оксана Пахльовська зачиняє двері.
У смітнику біля будинку риється чоловік із сивим волоссям до плечей у чистому одязі. Голуби й горобці клюють четвертинки хліба на асфальті. Троє волоцюг із спитими обличчями обсцикають стіну письменницького будинку.
— Кого мені вітати? Оксана сама вийшла. Що — мені її вітати? Раніше хоч і рідко пускала, а це зовсім здичавіла, — дві літні жінки з короткими стрижками гріються на сонці. Кажуть, вони — вдови письменників.
— Я сьогодні проходила на сходах біля Ліни. Там квіти лежали. Думала, що вже вмерла. Бо інакше навіщо на сходах?
— Та то хтось вітати приходив, а вона не відкрила.
— Коли був перепис населення, від неї дівчинка вийшла у сльозах. Я думала, Ліна вірші їй читала, а вона її насварила.
До жінок підходить третя.
— Ліна Василівна недавно операцію перенесла — суглоб міняли. То, мабуть, їй не до гостей. Та й 85 років, дівчата, вже ого! Донька хотіла в Італію її забрати — ні в яку. Мабуть, померти хоче в Україні.
Ще раз телефонуємо дочці письменниці. Просимо прийняти від нашого видання квіти й листівку. Оксана Пахльовська спускається.
— Мама зараз зайнята і прийняти вас не може, — пояснює. Просить не фотографувати її. — До того ж — ніяких інтерв'ю.
Оксана Пахльовська каже, що Ліна Костенко згодом з'явиться на люди — представити свої книжки. Які саме і коли, не уточнює.
— Чекайте, візьміть від мене книгу. У мене є вірш, присвячений Ліні Костенко, — худий чоловік із рюкзаком вибігає з-за рогу.
Це поет 57-річний Віктор Оліфіров. Разом із книжкою "Сенс життя" виймає чверть аркуша із своїми контактами. Там зазначено, що чоловік — автор 2 тис. сонетів на 40 тем. А також вигадав методику діагностування зміщення хребців і самомасажу. Він, посланець президента та ми — усі, хто намагався зайти до Ліни Костенко за 4 год. 19 березня.
3 
35413
Коментарі