"Якби не цей артроз, поїхала б у Макіївку"

Востаннє Ліна Костенко спілкувалася з публікою торік 25 травня на виборах Президента України. На виборчу дільницю у столичній школі №91 письменниця прийшла о 18.00. Супроводжував її троюрідний брат. Уперше вийшла на люди після багатьох місяців лікування.

— Ходила на ходунках. Я своїм способом життя, чорнобильськими експедиціями та сидіннями до ранку за комп'ютером нажила артроз, — каже Ліна Василівна. — У мене так болить суглоб, що мусили робити операцію. Важку, але радикальну. Можна було мазями намастити, покульгати. А я сказала: ріжте по живому. Витримала. Зараз у мене реабілітаційний період і я, за станом здоров'я, мала б не голосувати. Але, так як дуже не люблю "проти­всіхство", прийшла. Оскільки народжена в рік коня, скажу вам, що кінь не може ходити не по-справжньому. Кінь — це тварина, під копитом якої камінь тріскає. І я собі сказала — поки під копитом камінь не трісне, я не вийду на людські очі. А не проголосувати я не можу, бо це буде "противсіхство".

Ліна Василівна постійно стежила за подіями на Майдані й на Донбасі.

— Ви ж не бачили мене на Майдані? Не бачили. Я колись написала "одного разу ми прокинемося в іншій країні". І що? Ми проспали свою. Але останні події — Майдан, Небесна сотня — змінили хід історії. Ми прокинемося в іншій країні, — каже Ліна Костенко. — Сподіваюся, в такій, яку хочемо. Якби не цей артроз, я б зараз поїхала в Макіївку, Донецьк, Луганськ. Пам'ятаю, як перед поїздкою до Харкова мені казали: "Куди ви їдете? Харків такий-сякий, російськомовний. Він вас погано прийме". Вийшло навпаки — стільки людей, як в тому "Оперному", ніколи не бачила. І вони ж стояли перед театром. А Добкін із тим, як його, "допа-гепа", не хотіли дати екран, щоб люди на вулиці теж дивилися. Але було добре. Поїду в Макіївку, Луганськ, Донецьк, Одесу, Сімферополь. Скрізь буде добре, скрізь є люди. Тільки їх треба вичакловувати. Вони ж бідні. Уявіть, якби у нас зараз по Києву бігали бандити? Як ми себе почували б? За майже чверть століття нам, українцям, треба було мати лідера. І не одного. Кримські татари — маленький народ, але є Чубаров, Джемілєв. У них акумулюється надія кримського народу. А ми все від виборів до виборів. Не можу скаржитися на свого читача, але читають мене дуже погано. Не вчитуються. У "Берестечку" написано чорним по білому: "Бува народ маленький — а великий. А ми давно розбовтані багном". От нам багно й заважає.

×