субота, 18 травня 2024 13:18

Міграція нині залежить від лінії фронту

Кількість українців, які не повернуться з-за кордону, зростає, – каже соціологиня й історикиня Оксана Міхеєва

З початком великої війни 14 мільйонів українців – третина населення країни – залишили свої домівки. Понад 6,5 мільйона з них виїхало за кордон як біженці, а майже 3,7 мільйона стало внутрішньо переміщеними особами. Такі цифри наводить Міжнародна організація з міграції при Організації Об'єднаних Націй. Чим загрожує Україні така масова міграція?

– Іде повномасштабна війна. Вимушена міграція – стандартний наслідок бойових дій. Шукати захисту від небезпек – природно.

Масова міграція – серйозний виклик для майбутнього країни. Демографи публічно про це говорять. Це велика проблема також і для економіки. Україна досить велика, регіони розвиваються по-різному, тож і структура зайнятості різна, як і потреба у спеціальностях.

Коли така кількість людей переміщується, виникає низка проблем, серед яких працевлаштування є важливим для виживання. Загострюється проблема із соціальним житлом, тому довгострокова оренда напряму пов'язана із заробітком. Демографічні втрати через міграцію людей за межі країни також мають економічні наслідки. Виїхала група людей, рівень освіти яких удвічі вищий за загальні показники по Україні. Чимало професій уже відчуває кадровий голод.

  Оксана МІХЕЄВА, 52 роки, соціологиня й історикиня. Народилася 11 вересня 1971-го в Кіровограді, тепер – Кропивницький. Батько – поет, прозаїк, журналіст, мати працювала бухгалтеркою. Закінчила історичний факультет Донецького державного університету. Докторка історичних наук, професорка кафедри соціології Українського католицького університету. До 2014 року жила і працювала в Донецьку. З початком російської агресії переїхала до Львова. Брала участь у створенні та згодом очолювала програму з соціології в Українському католицькому університеті. Авторка й ініціаторка низки соціологічних проєктів із вивчення ситуації внутрішніх вимушених і зовнішніх трудових українських мігрантів. З 2020-го працювала в Європейському університеті Віадріна, в Центрі східноєвропейських та міжнародних досліджень ZoiS у Берліні. Вивчає ситуацію та проблеми різних груп людей, постраждалих від війни й окупації. Має понад 100 наукових публікацій. У шлюбі. Чоловік Олександр – інженер-метролог. Виховують двох синів. Живе у Львові
Оксана МІХЕЄВА, 52 роки, соціологиня й історикиня. Народилася 11 вересня 1971-го в Кіровограді, тепер – Кропивницький. Батько – поет, прозаїк, журналіст, мати працювала бухгалтеркою. Закінчила історичний факультет Донецького державного університету. Докторка історичних наук, професорка кафедри соціології Українського католицького університету. До 2014 року жила і працювала в Донецьку. З початком російської агресії переїхала до Львова. Брала участь у створенні та згодом очолювала програму з соціології в Українському католицькому університеті. Авторка й ініціаторка низки соціологічних проєктів із вивчення ситуації внутрішніх вимушених і зовнішніх трудових українських мігрантів. З 2020-го працювала в Європейському університеті Віадріна, в Центрі східноєвропейських та міжнародних досліджень ZoiS у Берліні. Вивчає ситуацію та проблеми різних груп людей, постраждалих від війни й окупації. Має понад 100 наукових публікацій. У шлюбі. Чоловік Олександр – інженер-метролог. Виховують двох синів. Живе у Львові

З якими історичними прикладами можна порівняти таку хвилю міграції з України?

– З міграцією під час Першої та Другої світових війн. До цього історичного досвіду можна звертатись і сьогодні. Очевидно, що це шок для людей, які перебувають всередині подій. Але з історичної точки зору, кожна війна супроводжується високим рівнем вимушеної міграції.

Є купа звітів щодо глобальної міграції. Є країни, які з нами в реальному часі переживають те саме, – Сирія, Афганістан після виходу військ США. І тут теж ідеться про мільйони людей. Україна після повномасштабного вторгнення перебуває в п'ятірці перших за кількістю мігрантів. Наш досвід, на жаль, не поодинокий і не унікальний, навіть якщо говоримо про сьогодення.

Під час Другої світової у США були програми підтримки переміщених осіб через ООН, створювали табори для них. Тепер ситуація покращилася?

– Табори для біженців не поширене явище. 6 мільйонів українців, які нині перебувають за кордоном, мають доволі складний початковий період. Він суттєво відрізняється залежно від країни прибуття. Наприклад, у Польщі українські вимушені мігранти знайшли значну підтримку – допомогу з житлом, полегшений доступ до ринку праці. У Німеччині ситуація дещо інакша – вимушені мігранти з України отримують значний соціальний пакет, що покриває оренду житла, медичне страхування, курси вивчення німецької мови та щомісячні виплати. Тому тут люди, які не мали підтримки знайомих чи рідних, на деякий час могли опинитися не в таборах, а в місцях спільного проживання, де простір треба ділити з іншими. Але здебільшого це триває до моменту оренди власного житла.

Працевлаштування є важливим для виживання

Чи є державна політика щодо повернення людей та чи можна агітувати повертатися в Україну, коли триває гаряча фаза війни?

– Ми не маємо набору фактів, які дали б нам можливість конструювати майбутнє. Звісно, є чимало досліджень, у яких мігрантів запитують про їхні плани. Опитування показують, що кількість тих, хто вирішив не повертатися чи говорить про своє повернення у віддаленій перспективі, з часом зростає. І це природно, люди адаптуються, знаходять роботу, нові кола спілкування. Ключова група вимушених мігрантів за кордоном – жінки й діти. Через дітей інтеграція відбувається швидше – ви не залишаєтеся в ізоляції, йдете на батьківські збори, змушені комунікувати з керівництвом школи, вчителями, батьками. Такі процеси вростання, вкорінення на новому місці бачимо й усередині країни серед ВПО. У внутрішній і зовнішній міграції час грає вирішальну роль. Повномасштабна війна триває понад два роки – це достатній час для адаптації на новому місці. Якщо це в Україні, то люди адаптуються швидше, бо знають усі правила гри. В Європі два-три роки – це час, коли людина починає переорієнтовувати свої плани з країни виїзду на країну приїзду. Та загалом це непередбачувані речі, що залежатимуть від низки різних чинників.

Чому?

– Ключова група українських мігрантів – жінки з дітьми, й велике питання: чи повернуться вони по війні в Україну чи, навпаки, чоловіки виїдуть до жінок і дітей, які вже більш-менш інтегрувалися в Європу? Чи це спричинить значну хвилю розлучень, про яку також тепер починають говорити як про майбутню проблему?

Є серйозні розколи там, де є діти-підлітки. Адже вони більш налаштовані на повернення в Україну, а батьки – на те, щоб лишитися в ЄС.

Найважче людям передпенсійного віку

Може бути масове повернення в Україну й іще один масовий виїзд. І результати опитувань тут не дуже допоміжні – бо люди часто говорять про свої очікування та бажання, а не про реальні плани чи практичні кроки.

Чи є якісь закономірності внутрішньої та зовнішньої міграції? Чи можна говорити про хвилі міграції?

– Чомусь є уявлення про багато хвиль міграції. Та в нас була лише одна велика хвиля виїзду – в березні-квітні 2022 року. Тепер рух через кордон стабілізувався. Є лише незначні збільшення та зменшення кількості мігрантів. Сьогодні цю статистику перетинів кордону створюють, зокрема, й ті, хто перебуває в Європі та їздить до родичів в Україну. Це човникові поїздки – туди й назад.

У межах України міграція нині залежить від лінії фронту. Вона рухається – люди їдуть.

Які проблеми мігрантів та втікачів від війни можна вважати типовими?

– На початковому етапі найбільша проблема – мова. Українці опиняються в іншомовному середовищі, стають безпорадними, не можуть вирішити те, що легко вирішують удома. У подальшому часто стикаються з психологічними проблемами, депресіями, спричиненими і переживанням війни, і труднощами міграційного досвіду. Доволі типовим є феномен надмірної кваліфікованості мігрантів – вони часто мають освіту, яка перевищує вимоги робочого місця.

Скільки українців виїхало в Російську Федерацію чи транзитом через неї?

– Є цифри, які надає ООН, але їх треба сприймати з обережністю. Ця статистика формується з інформації, яку передають національні держави (в Росії повідомляють про понад 2 млн осіб, які виїхали в РФ. Але перевірити ці дані немає можливості. – Країна). Із 2014 року кількість українських мігрантів у РФ була елементом маніпуляції, бо Москва зацікавлена перебільшувати. Статусу біженців там майже ніхто не отримує, бо щодо українців Росія діє за сценарієм пришвидшеної паспортизації. Їх швидко намагаються зробити громадянами РФ. Якщо ні, то чимало людей, які мігрували з України в РФ, опиняються в пастці. Скажімо, щоб отримати роботу, вони мусять здати свій паспорт взамін на довідку, що дозволяє працювати. У цьому разі ви маєте гроші на прожиття чи можливість купити квиток додому – особливо з віддалених регіонів, але не маєте документів для перетину кордону. І така політика теж підштовхує до отримання російського паспорта.

Ще однією проблемою підрахунку кількості громадян України, які опинилися в Росії під час війни, є те, що ми не знаємо напевно, хто поїхав туди добровільно, а кого вивезли через фільтраційні табори та гуманітарні коридори на окупованих територіях, коли вони були відкриті лише в один бік, депортували.

 

Є думка – що далі країна на захід ЄС, то кращі в ній соціальні гарантії для мігрантів?

– Немає єдиної однорідної Європи, яка існує у свідомості українців. У кожній країні своє ставлення до мігрантів.

Для мене запитання, наприклад, чим закінчиться перебування українців у Швейцарії, які нині там мають добру соціальну підтримку. Бо з досвіду попередніх хвиль мігрантів, тільки-но конфлікти закінчувалися, людей просили виїхати.

Німеччина ж зацікавлена затримати українських мігрантів, бо постійно пом'якшує міграційне законодавство, полегшує доступ до ринку праці.

Якщо німецькій економіці щороку потрібна велика кількість працівників-мігрантів, то офшору Швейцарії потрібна не робоча сила, а надання фінансових послуг?

– Берлін демонструє фантастичну раціональність. Німеччина зацікавлена в українських мігрантах. Бо там є цілі групи незакритих професій: учителі, молодший медичний персонал, бракує і високо­кваліфікованих працівників у різних сферах. Тому інвестують у навчання дітей і молодих українських мігрантів.

Міграція в ЄС, переїзд із Польщі в Німеччину й далі, чим це викликано?

– На сьогодні за кількістю зареєстрованих вимушених мігрантів Німеччина – на першому місці, Польща – на другому. Але ресурси у країнах різні, а українці перетворилися на транснаціональну групу мігрантів, які взаємодіють між собою незалежно від кордонів. Є розпорошені родини, наприклад, коли батько – трудовий мігрант – працює в одній країні, а дружина з дітьми має статус тимчасового захисту за 24-м параграфом в іншій. Люди обмінюються досвідом і перетягують рідних та знайомих у країни з кращими умовами. Але це нелегко. Ви можете виїхати, наприклад, із Польщі, відмовитися від польського статусу, але не факт, що вас зареєструють в іншій країні. Бо ви вже мали тимчасовий захист і добровільно відмовилися від нього. Бюрократичні перепони діють, тому не думаю, що в ЄС є велика внутрішня міграція.

Немає однорідної Європи, яка є у свідомості українців

Більшість мігрантів-чоловіків перебуває за кордоном легально. Але є такі, що потрапили туди або через Росію, або в нелегальний спосіб. Для них важливо, як уряди тлумачать питання ставлення до чоловіків призовного віку, як на практиці реагують на ініціативи українського уряду щодо цієї групи людей. Це також може бути чинником, який провокує переміщення до інших країн.

Через брак грошей в Україні нині переглядають виплати для внутрішньо переміщених осіб. Тому вони можуть поїхати, скажімо, на окуповані території, щоб жити там як громадяни РФ. Як не втрачати людей?

– Я добре знаю ситуацію з ВПО після 2014 року. Тоді теж були звинувачення і в пенсійному туризмі, і в отриманні виплат там і там. Це все продовження практик бідності, коли немає гідного соціального пакета. А навіть внутрішня міграція – серйозний стрес. Коли людина мігрує, вона бере валізу найнеобхідніших речей. Усю домашню інфраструктуру треба відновити з нуля.

В Україні більшість людей – власники житла, а в Європі більшість його винаймає. Процеси оренди в нас тільки запустили, та й лише для молодого покоління, яке й так давало раду в цьому питанні. І це проблема. Нам бракує адекватної системи стосунків між власниками помешкань і тими, хто їх винаймає. А питання соціального житла й далі залишається значною проблемою не лише для ВПО.

Ми й далі маємо радше емоційну соціальну політику щодо внутрішніх мігрантів, ніж раціональну та виважену. Допомога людям залежить насамперед не від їхньої реальної ситуації, а від видимості проблем тих чи тих груп. Тих, кому не можемо допомогти, починаємо представляти як поганих і не вартих допомоги.

Також характерною рисою допомоги є те, що називається "групізм": коли всіх, хто потребує, бачимо як одну групу жертв і не можемо розділити їхні потреби. Бо в чоловіків – одні потреби, в жінок – інші, в людей передпенсійного віку – ще інші. Наприклад, у наших дослідженнях після 2014 року найпроблемнішим сегментом групи вимушено переміщених осіб виявилися люди передпенсійного віку. В Україні обмежені можливості працевлаштування таких людей. Але ж їм треба якось дожити до пенсії. Вони опинились у глухому куті – працевлаштуватися не можуть, соціального захисту в повноцінному обсязі для елементарного виживання на новому місці не мають, та ще й невидимі для міжнародних організацій, які допомагають цільовим групам нужденних – матерям із малими дітьми, людям з інвалідністю, людям пенсійного віку тощо.

За кордоном із цим краще для всіх вікових груп, але чи не починається там криза ідентичності?

– Міграція завжди цю кризу провокує. Ніхто вранці просто так не встає і не питає себе: "Хто я?" До цього запитання мусить підштовхнути ситуація.

Багато залежить від країни, де живуть мігранти. У старих демократіях, як-от США чи Франція, люди спокійно добудовують повноцінну другу національну ідентичність. Мають українську і здобувають американську та французьку. В авторитарних і репресивних країнах, як-от Росія, плекати українську ідентичність можна лише в рамках "фасадної", колишньої радянської версії – з віночками та народними танцями. В усьому іншому Москва вимагатиме повного зросійщення, лояльності, перетворення на росіян. Але процес самоідентифікації – індивідуальний, складний і залежить від значної кількості чинників. І вимушена міграція є одним із них.

Якщо враховувати розвиток сучасних комунікацій, чи здатні українці нинішньої хвилі міграції утримувати свою ідентичність крізь покоління?

– У більшості країн ЄС це цілком реально. Демократичні держави створюють таку можливість. Але ідентичність – це й те, як ви про себе думаєте, і визнання з боку інших груп – наприклад, з боку українського суспільства чи спільноти, яка приймає. Сучасна людина має довгий список ідентичностей, і національна – лише одна з них.

Українська ідентичність живуча

Через війну вимушена міграція загострила в багатьох людей відчуття приналежності до України і в історико-культурному сенсі, і в етнічному, і в громадянському. Але з іншого боку, цінністю демократичних суспільств є те, що людина в них не мусить обов'язково почуватися представником групи і репрезентувати її. Та й уявлення про те, що таке сьогодні бути українцем, у людей різне. Тому питання про власну національну ідентичність переноситься здебільшого на індивідуальний рівень. Тож вибір за кожним із нас.

Як розвиватиметься ситуація з українською ідентичністю в Німеччині та Польщі, куди найбільше виїхало наших громадян?

– Німеччина – демократична й толерантна. Тому я не бачу жодних перешкод для вільного розвитку української ідентичності, було б бажання. Ця країна не вимагає асиміляції. Там працює інтеграційний сценарій, різноманіття стало німецьким повсякденням. Звісно, у сприйнятті цього є різниця між старшим і молодшим поколінням, але так скрізь у Європі. Якщо наші співрозмовники стикаються з негативною реакцією на вулиці, то передусім з боку людей старшого покоління, вихованих у парадигмі нації-держави. Молодь набагато менше прив'язана до національної держави, вона бачить перед собою всю Європу, мобільність, тому інакше все сприймає.

У Польщі можуть бути певні проблеми з розвитком української ідентичності. Ця країна активно функціонує саме як національна держава, а тому ця політика може певною мірою обмежувати розвиток української ідентичності.

У Росії взагалі один шлях – асиміляція.

Та українська ідентичність живуча. І вона є певним підмурівком від політичних негараздів.

Зараз ви читаєте новину «Міграція нині залежить від лінії фронту». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути