За п'ять днів у Італії бачили тільки одного п'яного.

Можливо, тому що тут найдешевше вино таке ж хороше, як в Україні найдорожче. Або пити горілку зранку, як у нас, не заведено. Але скрізь є винятки. Опівдні на одній з крутих кам'яних вуличок Бергамо цей дядько ледь тримався своєї орбіти. Однак якось він таки вписався у двері кав'ярні.

– Юпітер, – прочитала я назву на вивісці.

– Юпілер, це пиво таке бельгійське, – виправив мій чоловік. – Судячи з клієнтів, дуже демократичний заклад. Зайдемо на вечерю.

Ранкового клієнта вже не було. В порожній залі старенька жінка, пританцьовуючи, перекладала вилки та ножі зі столу на стіл, а потім – назад.

– Яка гарна! – сказала мені італійською, перестрівши дорогою із вбиральні.

– Мамо! – присоромила її господиня кав'ярні і відвела подалі.

Старенька далі співала щось у іншій залі. Інколи переходила на крик із завиванням, і клієнти розверталися на півпорозі.

– Не всі в Італії можуть дозволити собі найняти українок, – вирішили ми.

Кучерява господиня вже дістала з печі нашу піцу з прошуто і грибами. Корж був хрусткий і тонкий, із дуже нерівними краями, ніжними помідорами, тягучою моцарелою і підпеченою шинкою. Особливого смаку додавала сажа з печі, що трохи залишилася на дні коржа. Розплатившись і залишивши євро на картатій скатертині, вирушили у парк дивитися згори на вечірнє Бергамо.

– Кажуть, тут купив собі будинок Берлусконі, – розповідав групі іноземців дженджуристий екскурсовод про верхнє місто.

Ми відкоркували ще одну пляшку сухого червоного вина. 1,85 євро, сорт негроамаро – "чорне і гірке". Насправді, рубінове і аж солодке. Роззирнулися, чи нема карабінерів. Поруч сиділи сивий сеньйор в окулярах і дівчина у шортах, що втупилася у мобільний. Ми навіть подумали, що вони – пара. А потім з її телефону заграв КВН про Насірова.

×