- Я народився комуністом, бо так захотів Бог, - каже знайомий. - 3-річним він ставив батькам такі запитання, що вони не знали відповідей. А у школі вчителів задовбував загостреним відчуттям справедливості.

Євген - молдаванин. За радянських часів кар'єру зробив у південному українському містечку. Спочатку очолив міську комсомольську організацію, а потім його обрали другим секретарем міськкому партії. Мріяв стати першим, але завадили ГКЧП і заборона Компартії.

Євген пішов на завод, який невдовзі розвалився. Кілька років ніде не міг влаштуватися, бідував із дружиною і сином. Якось навіть заходив до місцевої редакції, питав, чи не потрібен вахтер або охоронець.

Потім подався до Кишинева. Пару років тому повернувся. Розповів, що працював чиновником в уряді Молдови, а тепер вийшов на пенсію.

Відновився в Компартії України і невдовзі вдруге в житті став другим секретарем. Щоправда, тепер у місті не сім тисяч комуністів, як колись, а всього 200.

Нещодавно Євгена обрали першим секретарем. Його попередник попросився у відставку за станом здоров'я - йому майже 80 років.

Зустрілися з Євгеном на ювілеї у спільного друга. Він лаяв нинішні капіталістичні часи і хвалив комуністичні, коли "всім жилося добре".

- Комуністи все одно візьмуть владу. - каже.

- А хіба вони її втрачали? - здивувався я. - Там же всі колишні номенклатурники.

- То зрадники! - відрубав Євген. - У них ні совісті, ні моралі.

У якийсь момент він глянув на годинник і заспішив.

- Посиди ще, - умовляв господар.

- Мене чекає… - Євген запнувся, - одна молода особа.

- А вона роздягається по-комуністичному? - вихопилося в мене.

- Усі дівчата роздягаються однаково, - відповів Євген.

×