Знову у фіналі літературного конкурсу змагаються романи Тані Малярчук і Юрія Винничука. Торік у грудні "Біографія випадкового чуда" і "Танґо смерті" потрапили до п'ятірки фіналістів "Книжки року Бі-Бі-Сі". Тепер вони в короткому списку номінації "Красне письменство" рейтингу "Книжка року". Переможців оголосять 25 січня
У фіналі вашого нового роману з'являється образ пацієнтки психдиспансеру, яка мусить усе записувати. Пише по всьому, навіть по собі й у собі, бо "на внутрішніх органах записувати найнадійніше". Як почуваєтеся ви, коли пишете? Щось є від неврозу?
– У мене є один невроз – мати неврози. Боюся збожеволіти. Перестати усвідомлювати себе, але при цьому жити далі. Цього боїться згадана пацієнтка. Тому записує, щоб можна було все відновити в пам'яті. Загалом же писання – не невроз, а великий подарунок. Як і музика, малювання чи ліплення пельменів. Творити – щоразу виходити з себе, розсувати свої межі й ставати більшим. При цьому вивільняється величезна енергія, що робить нас щасливими. Напевно, творчість дана, щоб не почувалися такими нікчемними, якими, можливо, ми є насправді.
Який відсоток автобіографічного в новому романі?
– Моє життя надто нудне, щоб із нього списати, тому – ні, це не автобіографія. З іншого боку, кожну історію в книжці я пережила на власній шкурі, тому – так, це вона.
Колись Набокова запитали, що стало поштовхом до написання "Лоліти". Він відповів: стаття в ранковій газеті, в якій говорилося, що мавпа у французькому зоопарку навчилася малювати і першим, що вона намалювала, стали ґрати власної клітки. Навряд чи читачі змогли б відшукати зв'язок між мавпою, ґратами і "Лолітою". Я не вмію вигадувати такі майстерні "наживки".
Деякі епізоди "Біографії" нагадують сценарій документального телефільму. Які корисні навички для письменництва отримали під час роботи журналістом?
– Журналістика на короткий час витягла мене з мого герметичного світу і тицьнула носом у насущні проблеми інших. Часом я була шокована, часом – зла. Багато що знала, але не вірила, що воно справді може існувати. Але ця книжка з'явилася саме у результаті мого провалу як журналіста. Вона не могла би стати документальним фільмом, скоріше – пародією на нього. Журналістика констатує факт, а мені одного факту завжди замало. В мене був добрий учитель – Микола Вересень. Працювала журналістом у його програмі розслідувань. Пробував на пальцях пояснити основи фаху. Казав: "У тебе завдання написати матеріал про те, що відбувається на дев'ятому поверсі. Дорогою на третьому поверсі бачиш парочку, яка займається коханням. Тобі хочеться і про це написати. Можливо, воно було би навіть цікавіше. Але твоє завдання – дев'ятий поверх. Якщо писатимеш і про третій, вважай, ти втратила свого читача". Вересень безжально викреслював усі мої реверанси у бік цього спокусливого третього поверху, тобто все, що не стосувалося теми. Тоді я обурювалася, тепер сама так роблю. Коли шкода якогось симпатичного, але зайвого речення, уявляю, як посміявся би з мене Вересень, і креслю.
То робота письменника – ремесло чи мистецтво?
– Писання на початку – тільки і винятково мистецтво. Потім воно поволі стає ремеслом. Вчишся тримати слова в руках, плести й затягувати вузли так, щоб їх ніхто не помітив. І нарешті потім, колись, писання знову стане мистецтвом, але вже іншого рівня. Я все ще затягую вузли.
Як минає ваш будень? Як пишете?
– Пишу лише зранку і ніколи – ввечері. Не більше трьох сторінок за раз, хоча іноді могла б і чотири. Монітор лептопа мусить бути чистий, інакше не зв'яжу два слова. У вікні будинку навпроти іноді сидить білий пес. Коли він на мене дивиться, я не пишу. Таких дрібниць безліч. Більшу частину життя не пишу, бо мені щось заважає. Але мозок – хитра штука. Коли він не може, то вигадує якісь видимі обставини, щоб не силувала себе і не писала дурниць. Довіряю відчуттям і білому псу у вікні навпроти. Писання – моя робота, але воно повинне бути легке, як пір'їнка.
Міста, в яких жили – Франківськ, Київ, Відень – чим відрізняються для вас?
– Івано-Франківськ не можу оцінювати об'єктивно, як не можна оцінити власних батьків. Їх просто любиш. Багато років тому поїхала з Франківська і частково втратила його. Тепер відчуваю себе географічною сиротою. Жодне інше місто вже не замінить його, навіть сам Франківськ. Я всюди буду чужинкою. Але в блуканнях є позитив – краще починаєш розуміти "коріння". Моє коріння – галицьке, родина споконвіку жила на Галичині. Тому Велика Україна зі столицею в Києві ніколи внутрішньо не була мені рідною. Зрозуміла це зовсім нещодавно. Попри те, що будь-які ментальні зв'язки між Австрією та Галичиною давно втрачені, далекий Відень став мені куди ближчий.
Чому кажете, що "без українського літературного середовища стало легше дихати"?
– Належати українському літературному процесові – безглузда гра на самознищення. Виграшу ніякого, але всі чомусь змагаються, всі всіх ненавидять – відкрито чи поза очі. Напевно, воно всюди так, бо література – одна з улюблених територій амбітних людей. Українське літературне середовище дуже мале, і це ще погіршує ситуацію. Методи боротьби лишилися совковими – стандартні набори образ і звинувачень. Ледь успішніший письменник – то одразу агент американських спецслужб або співпрацював із КДБ. Живу в Австрії – значить, втекла, зрадила, продалася. Мене все менше цікавлять такі речі. Я вмила руки. Фізично мене немає в українському літературному середовищі, і австрійському я теж не належу. Я – ніде, і мені так дуже зручно.
Які українські соціально-політичні проблеми вас хвилюють в еміграції?
– "Еміграція" стосовно мене не зовсім доречне слово. Особливо зважаючи на тривалу і, не побоюся пафосу, трагічну історію української еміграції загалом. Так, більшу частину року я живу в Австрії. Але не вважаю себе відірваною від батьківщини. Можу сьогодні вирішити, і завтра вже бути в Івано-Франківську чи Києві. Я знаю все те, що знаєте ви, є телефон, інтернет. А еміграція – це коли дорога назад неможлива. Як це було з тисячами галицьких емігрантів на початку минулого століття і на початку цього. Коли твоя ж батьківщина не дає шматка хліба, щоб дожити до наступного тижня. А якщо залишишся, то попадеш під розстріл чи в сибірські табори. Тоді це була еміграція, втеча заради порятунку, тепер – просто стиль життя. Принаймні поки що. Найбільше хвилює, щоб батьківщина не взялася за старе. І не почала творити чергову хвилю насильницької еміграції, з каліки перетворившись на монстра.
Чому зараз більше пишуть, ніж читають?
– Це – перебільшення. Одне одному не заважає. Значно гірше, що українці в масі й не пишуть, і не читають. Те, що бачимо в інтернеті і вважаємо Україною, лише мізерна її частка. Решта, якщо прочитали одну книжку, – добре. Написати кілька речень без помилок часто самі письменники не можуть. Якесь тотальне здичавіння української мови й повсюдна неграмотність. Навіть порівняно з 1990-ми ситуація погіршилася. Можливо, це просто відображення стану суспільства. Мова найперша реагує на негативні зміни. Візьмімо мову 1990 років – це мова війни і заперечення совка: "Ми є! Ми інші!" Наступний етап – творення незалежної ідентичності, спокійне, виважене, невойовниче.
Як визначаєте для себе, чи варта книжка прочитання?
– Інтуїтивно. Часи голодного неперебірливого читання минули ще в університеті. Тепер книжки приходять тоді, коли я до них готова, коли бракує чогось, в них написаного. Так тварини іноді їдять траву чи пісок, бо їм не вистачає певних елементів для нормального існування.
Хороша книжка – це коли …?
– …вона хороша? Сумніваюся, що існує якась одна формула хорошої книжки. Книжок дуже багато. Багато добрих, поганих, тих, що змінили людство, і тих, що, на жаль чи на щастя, пройшли непоміченими. Хорошість книжки – справа часу й смаку. Мені не подобається Толстой, а хтось його обожнює. Люблю Вєнічку Єрофєєва, хтось вважає його звичайним алкоголіком. Але і Толстой, і Єрофєєв пережили свій час.
До якої книжки ви ще не доросли?
– Таких дуже багато. Наприклад, не змогла подолати хрестоматійні талмуди трьох стовпів світової літератури – "Улісс" Джойса, "У пошуках втраченого часу" Пруста і "Людину без властивостей" Музіля. Їхня грізна тінь не дає мені спокою. Зовсім
нещодавно взялася за мовознавчі студії Юрія Шевельова. Цей великий чоловік якимось дивним чином оминав мене
раніше. Але раніше я навряд чи зрозуміла б його так, як тепер. Книжки приходять у правильний час. Читання має бути насолодою, а не примусом.
Таня МАЛЯРЧУК, 29 років
Народилася 1983-го в Івано-Франківську. Закінчила Прикарпатський університет імені Стефаника, за фахом – український філолог. Жила в Києві, працювала на телебаченні, зокрема у програмі
журналістських розслідувань
"Попередження з Миколою Вереснем". Зараз мешкає у Відні.
Пише із 17 років.
2004-го вийшла перша її книжка "Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи". Автор п'яти збірок короткої прози, остання – "Звірослов". 2009 року австрійське видавництво Residenz видало переклад книжки "Говорити".
Також твори перекладали румунською, німецькою, англійською мовами. На минулому
Форумі видавців у Львові вперше публічно прочитала свої вірші.
Любить голлівудські фільми й пиво.
заміжня. Чоловік – Міхель Штіллер, директор Літературного
будинку в Нижній Австрії. Дітей не мають
"Біографія випадкового чуда", роман, "Клуб сімейного дозвілля", 2012
Головна героїня Лєна живе в західноукраїнському містечку Сан-Франциско. Ненавидить все російське й ім'я Оленка. У школі дівчина вчиться добре і чекає, "коли з неї полізуть люди". Згодом розчаровується в релігії та освіті. До університету вступає на філософію, але потрапляє на валеологію. Допомагає стражденним і скривдженим – бездомним псам і подружці Іванці, яка втрачає ноги. Коли лікарі без хабара відмовляються визнати ту інвалідом, Лєна збирає акції протесту. Вивчає чудеса, до яких причетна таємнича поява Богородиці у квітчастій хустці
Жанка продає пиріжки з картоплею
"Про що жінки розмовляють із Богом, якщо не ходять до церкви" – так визначили ідею автори фільму "Метелик" за оповіданням Тані Малярчук. Працювали над ним на студії імені Довженка за державні кошти. Бюджет становив 1 млн 500 тис. грн.
– Події відбуваються в Миронівці на Київщині, але організувати там знімальну експедицію не вдалося, – розповідає режисер Максим Буйницький, 32 роки. До Києва приїхав із Білорусі. – Так з'явилася станція "Звірівка", на платформі якої у мороз головна героїня Жанка продає пиріжки. Знімали на вокзалі у київських Біличах, і пиріжки з картоплею там справді смачні. Передати атмосферу української провінції через суржик, манери героїв було нескладно. Я просто згадував рідний Бобруйськ.
Головне правило режисера – "Знімай кожен фільм, ніби останній". Вирішив, що нічого кращого за "Метелика" для останнього фільму бути не може. Зреагував на кінематографічність оповідань Тані Малярчук. Діалог героїв з автором складний: вони відверті – автор іронічний. Для читача – це насолода. Та й сама письменниця приваблива. Вона стала для мене Прекрасною Дамою, якій можна поклонятись. Можливо, на відстані це легше.
За неправдоподібними персонажами цікаво стежити
Остап СЛИВИНСЬКИЙ, 34 роки, літературознавець:
– В українській прозі останнього десятиліття було забагато автобіографізму. Особливо серед молоді. Це ніби страх перевтілитися, вийти за межі вивченого ґрунту і пережитого досвіду. Таня Малярчук цього не боїться і створює галерею персонажів. Книжка новел "Звірослов" – мало не бестіарій дивовижних персонажів, де кожен ніби типовий, але й повністю виходить поза звичайну дійсність. Трошки критикував її, що типажі неправдоподібні. Наприклад, продавчиня-інтелектуалка з новели "Метелик", яка розмовляє з Богом, ніби якийсь богослов. Але у цьому є своєрідна гра – неправдоподібні персонажі, за якими дуже цікаво стежити.
"Світ – це заклад для душевнохворих, де питання не в наявності хвороби, а в наявності душі".
Таня МАЛЯРЧУК, "Біографія випадкового чуда"
8 
35413
Комментарии