Графиня Саша

(Було опубліковано в журналі "Світ під кутом 73 градуси" з заголовком

"Його Олександрія")

Він завжди приходив сюди, коли було сумно, а ще – восени. Так, восени, у вересні, коли літній подих природи ще не збавляє своєї жагучої пристрасті, а жовтий сон, підбадьорений нічними дощами та ранковою прохолодою з присмаком грибів, уже шепоче, що незабаром все відімре і вкриється снігом. Сьогодні Віктор прийшов у пункт кінцевого призначення своїх думок з двох причин: на дворі стояв мідний вересень, а ще йому було сумно. Так сумно й дико як зараз йому не було давно – з тієї миті, як вони розлучились і малий Михась лишився з колишньою. З тією, що учора була його музою, а тепер, за паспортом, просто носила спільне з ним прізвище і була матір'ю його п'ятирічного сина.

Маршрут Вікторової мандрівки алеями "Олександрії" був звичний і вивчений до найменших стежин та закутків. Він заходив не через парадні ворота, як годиться туристам та романтикам, а з бокової хвіртки – зі сторони танку. Цей пам'ятник визволення Білої Церкви у сорокових сьогодні був, скоріш, орієнтиром для закоханих та таксистів, ніж монументальною даниною перемозі. Проте такі історичні метаморфози аж ніяк не бентежили чоловічого серця, яке боліло чи то від самотності, чи від того, що за місяць-два усе це паркове золото вкриється опалою красою листя, тоді – білим густим снігом, який попри обіцянки місцевих метеорологів лежатиме тут аж до середини березня.

Березень! До нього ще так далеко, а поки потрібно пережити і осінь, і той сумний факт, що з Михасем вони бачитимуться лише по суботах. Чому вони завше вважають, що мають право вирішувати чужі долі? Долю його – Віктора, а тепер ще й малого хлопця? Хто їм дав природне право спочатку кохати і закохувати, а потім перетворюватись на містичних істот, спроможних на холодне рішуче "так" у залі розлучень рагсу, який також має подвійну натуру: реєструвати і робити учорашнє подружжя чужими?

За цими роздумами про жінок зсутуленого Віктора наздогнала невеличка весільна процесія з молодих, свідків та примхливого нетерплячого фотографа. За традицією, усі молодята, вискочивши у світ шлюбу з-під церемоніяльних рушників, мчать спочатку позніматись біля Леніна (якого от-от знімуть), а тоді сюди – в "Олександрію". Дивакуваті, їй-бо, вважав Віктор. Чого галасують? Можливо, це вересневе золото, закарбоване фотографом на їхніх весільних знімках, стане вінчальним оберігом їхнього союзу, - принаймні, в це хотілося вірити так сильно, що Віктор затиснув праву руку у кулак і знову зосередився на відчутті спустошеності на безіменному пальці, на якому ще кілька місяців назад міцно трималась золота обручка.

- Щасливі... Ви не вважаєте? І чому усі казки весіллям закінчуються, а не розпочинаються, як у цих молодят, якими в праві керувати лише найнятий фотограф?

Віктор озирнувся і побачив постать невисокої жіночки, закутану у рожеву вітрівку. Постать стояла позаду і, здається, давно спостерігала за весільним маневром, проте за думками він не відчув її присутності.

- Всі вони спочатку щасливі, - знехотя підтримав діалог Віктор, якому аж ніяк не хотілось роздумів уголос про те, що йому боліло. – А тоді – агов! І де те все щастя дівається...

Синхронне споглядання за молодими на мить стало мовчазним. Досвідчений фотограф, приборкуючи і весільний квартет, і об'єктив камери, скерував усіх попозувати на фоні старого дуба – одного з паркових символів, тоді наказав розвернутись у бік колонади "Луни" і стати так, ніби наречений тримає на руці наречену.

- Фокус, монтаж! – зі знанням справи раптом продовжив Віктор аналітику чужого щастя, випадковим свідком якого він став. – Тоді він поведе їх до китайського містка, тоді – до лебедів. Усе перевірено і накатано, як по нотах... У вас нема запалити?

Це раптове запитання, схоже на пропозицію, рожеву вітрівку неначе протверезило. Помацавши у кишенях, жіноча фігура простягла на голос запальничку.

- Вибачте, цигарок нема, - виправдовуючись відповіла вітрівка. – А запальничку про всяк випадок з собою ношу. Бува, у під'їзді біля ліфта не горить лампа... Мене звати Олександра. Саша...

***

- ...То ви кажете, що "Олександрія" у вас – спогад студентського минулого? – вже по-справжньому, а не з ввічливості цікавився Віктор, крокуючи з випадковою незнайомкою до нижнього озерця. – А я коли був студентом, сюди рідко ходив. Хіба, коли увечері з дискотеки з Гайка повертались, так от щоб навпростець – через парк чалапали.

- А я - часто, - вдивляючись у невгамовне синє небо, немов вишукуючи там ключі журавлів, відповідала Олександра. – Потім перестала, а сьогодні заблукала сюди випадково. Вперше за останні п'ять років.

Жінці хотілось полинути туди, де мають пропливти журавлі, відлітаючи, як вчать у школі, у вирій. На мить Саша навіть замислилась: а де ж у цих птахів батьківщина – там, за Середземним морем, чи тут, у Європі? А ще їй чимдуж хотілося бігти, бігти звідси, як біжить комаха до мурашиної щілини, намагаючись устигнути до заходу сонця. Нарешті вона зрозуміла, що їй хочеться викричати усе, що сидить у неї в середині. Здається, так роблять випадкові пасажири у поїзді, знаючи, що більше не зустрінуться зі своїми попутниками.

- Так, ми вчились разом, на агрофаці, - почала задуману сповідь Олександра. – Я місцева, а він нетутешній – в гуртожитку жив. Кохали одне одного, як у кіно. Тут у парку було невеличке кафе біля літнього майданчику, пам'ятаєте? Здавалось, що морозиво з вишневим сиропом там не скінчиться ніколи – так само як і наше кохання. Заздрили нам усі, тим і вбили. Після диплому він поїхав додому, казав, що підготує рідню до знайомства з "городской нєвєстой". І не повернувся. Я дзвонила, писала – байдуже. Тоді, як на шостому місяці вже була, сама до нього поїхала. А там – наречена у нього, весілля за тиждень мали грати... Так у мене народилось моє Сонечко – Софія. П'ять років уже, на ту осінь у школу піде.

***

Вони обійшли нижнє озеро і попрямували до лебедів. Ці горді королівські птахи зазвичай охоче підпливають до людей і беруть з рук шматочки хліба. Дивні створіння! Здається, що вони живуть тут з самого початку парку – з моменту його закладання. Цікаво, чи знав архітектор Менелас, зводячи свій ансамбль, що господарювати тут будуть врешті-решт не люди, а лебеді?

- А я не взяла хліба, - винувато промовила Саша і пошаруділа, як на доказ, у кишенях своєї вітрівки.

- То давайте виправимось і... погодуємо їх наступного разу? – запропонував не очікувано для самого себе Віктор і злегка посміхнувся.

- Ви призначаєте мені побачення? – вже не відповідала, а грала роль Олександра, вгадуючи наступну відповідь випадкового знайомого.

- Ні, я просто хочу, щоб лебеді не голодували.

Насправді, ні про який голод мови не було. Орнітологи, займаючись птахами тут так само, як інші спеціалісти ботанічними дослідженнями, пильнували за шлунками лебедів. Невеличкий дерев'яний будиночок, зведений на середині озерця і вкритий шифером, був втіхою для дітвори. Взимку, коли озеро майже все вкривалось кригою, пара білих птахів, окупована зграєю диких качок, мостилась біля будиночку, відвойовуючи собі вільну від зими акваторію в самісінькому центрі озерця. Казали, що лебедям підрізають крила, аби не полетіли. Проте більш схожим на правду було те, що летіти за журавлями ці пернаті володарі "Олександрії" не хочуть не через підстрижені крила, а через відчуття щастя.

***

Вони домовились приходити сюди щоп'ятниці після обіду. Так було вже три чи чотири рази, і Віктор від того був щасливим. Ні, він не тішив себе парубоцькими забаганками і не грав у кавалера. Йому було легко і цікаво з Олександрою, яку він потайки про себе прозвав графинею, на честь якої колись і звели цей парк. Віктор зустрічав її біля хвіртки навпроти танка, тримаючи у пакеті заздалегідь куплену булку з ваніллю. Та булка неабияк пахла – чи то пекарнею, чи бажанням поринути у лоно осінньої "Олександрії". А потім з'являлась вона – графиня Саша, не з карети, а з маршрутки, і доля булки по дорозі до лебедів була частково вирішена: половину здоби з'їдав Віктор, якому так кортіло свіжоспеченого духмяного тіста, іншу половину згодовували птахам, які брали з рук так, як їдять справжні аристократи. Бабине літо, що зазвичай приходить у жовтні, відгуляло своє некероване ніким весілля. Червінці кленів та золото беріз врешті впали додолу, і лише дуби, вимахуючи корабельними стовбурами-мачтами, ніяк не хотіли коритись осені. Насипавши на землю щедрих жолудів, вони реготали під лапками дивакуватих білок, бо ті, бач, бігали по гілляках, як у себе вдома, і лоскотали їх, мов русалки.

А якось вона не прийшла. Віктор прочекав на Сашу годину, дві. Але ні маршрутка, ні казкова карета, яка, мабуть, повинна була звідкілясь з'явитись, не примчала на п'ятничний бал ту, хто вже встигла стати для Віктора чи не єдиним сенсом його життя. Звичайно, після Михайлика. Доївши ванільну принаду до останньої цілушки, Віктор раптом збожеволів на мить, як бува, коли увійдеш у кропиву, і збагнув, що він – бовдур! За всі ці рази він так і не запитав у Саші, де вона живе, де працює. Він не дізнався номера її мобілки, що вже казати про домашній телефон. Вони говорили годинами про все що, завгодно, але жодних тем, за якими можна відшукати людину у великому потязі. Він навіть не знав її прізвища, бо звик до того, що вона – його Олександрія...

Згодувавши окраєць булки привченим до смачненького лебедям, Віктор побачив у воді свого близнюка. Він видався йому сірим і брудним, як бува, коли впізнаєш своє відображення у немитому дзеркалі.

- Ну й добре..., - промовив сам до себе Віктор і спромігся пошкодувати про те, що стільки часу згаяв на маячню та казочки. – Не прийшла, значить, так треба. Усе, врешті-решт, колись скінчається.

***

- Тато, тато прийшов! А ти купив мені коняцьку?

- На ось, тримай! Тільки не коняцька, а конячка. Правильно вимовляй, через "че"!

Субота була для Віктора єдиним днем, коли він оживав. Він працював увесь тиждень до п'ятниці, але чекав не її – п'ятницю – а суботу, бо саме в суботу, як годиться татусям "по вихідних", він зустрічався з сином.

- Ви Михасика до логопеда водили? – одягаючи на малого куртку, звертався колишній зять до колишньої тещі, оскільки іншої живої душі в будинку, де тепер жив син без батька, Віктор не спостерігав.

- Навіщо нам логопед? Сам виправиться, - мляво реагувала з дальньої кімнати екс-теща, намотуючи волосся на бігуді. – Вихователька казала, що хлопчики пізно починають правильно говорити. Бо я ж не знаю, я ж дівок ростила...

Стосунки з усіма "ексами" у Віктора були цивілізованими, як казала його колишня. Сама вона вже встигла вийти заміж і у Михася з'явився дядя Сірьожа (начмед з лікарні, де працює програмісткою Михасева мама. І навіщо в лікарнях програмісти?)  В суботу зранку його колишня з новим "мужем" йшли кудись по справах – аби не заважати бачитись батьку з сином (це вже слова екс-тещі). Михасик лишався вдома з бабусею, яка дозволяла екс-зятю виходити з малим на вулицю і навіть за межі двору. По обіді зарюмсаного сина здавали, мов валізу, назад бабусі. Михасик міцно впивався руками у батьків комір і довго не хотів, аби той уходив. Увечері малого вдавалось заспокоїти обіцянками про наступну суботу, і так тривало, здавалось, вічно.

- Тату, а давай шогодні на мультики не підемо, - хитрувато запитав у Віктора Михась, встрибуючи у бурки.

- А куди ж ти хочеш? По морозиво?

- Ні, по мойозиво не хоцу. Тлеба одну дівцинку з садоцька пйовідати. Вона захвоіла, в неї говло...

Було вирішено купити шоколадний торт і невеличку ляльку. Ця хвора на горло кралечка з Михасевої групи по-дорослому зачепила малого, підбадьорював себе Віктор. Ти ба, у них вже кохання... Від горшка пів вершка – і туди ж!

Піднявши малого на руки, аби той дістався дзвінка біла дверей, Віктор раптом відчув, як у нього закалатало серце. За мить двері відчинились, і він зрозумів, чому воно калатало. Так бува, коли входиш у кропиву – зненацька і гаряче. Так бува, коли закохуєшся, і розумієш це раптом, неочікувано.

На порозі квартири, де мешкає хвора на горло кралечка, стояла... графиня Саша. Худенька, у синьому домашньому халаті з волошками і піднятим у хвіст волоссям вона була схожа на маленьку царівну, яку загубили і знайшли у квітковому полі.

- Тсе тьотя Саса! – вибухнув на все горло Михась і побіг у кімнату, з якої вже лунав дівчачий сміх радощі. – А тсе – Соня!!! Ось в неї говло, а ось соколадний товт...

Вони сиділи учотирьох на кухні і смакували шоколадним тортом. Білосніжні чашки, від яких піднімався парок, були схожі на лебедів з тонкими шийками-ручками. Міцно тримаючи свого лебедя у руці, Віктор відчув, ніби казка не зникала, і вони знову біля нижнього озера з птахами.

- Вибач, я тоді не прийшла, бо в мене захворіла донечка, - промовила раптом Саша і почервоніла на блідих щічках. – Я хотіла тобі повідомити, але не знала, де тебе шукати. Я ж навіть не спитала, де ти живеш, і який в тебе номер телефону. Давай, коли Соня одужає, підемо у парк разом?

- Вчотирьох...