Винувате кіно
Було опубліковано в газеті "Рідне місто моє", Київ.
Днями у справах була на пошті – такому звичайнісінькому, типовому поштовому відділенні, яких по країні сотні. Колись цей вузол зв'язку (як називають пошти офіційно) був вщент завалений листами, посилками та газетними в'язками. Тепер на вітринах для продажу тут стоять лише побутова хімія та канцприладдя. Гірляндами газет та журналів не маркетингують відвідувачів, як було колись, а затуляють полущений від часу куток. Та й періодику зараз мало купують, а ще менш виписують. Ніщо не вдієш – такі часи....
Так от, стою я у черзі, яку розділяю ще з кількома заручниками поштових справ, вже понад годину. У єдине віконечко "під склом" планують потрапити і ті, хто прийшов сюди з комунальними квитанціями, і ті, хто за грошовим переказом, і ті, кому терміново потрібно відправити бандерольку у простір "есенге".
"За мужчиною у зєльоной футболці не занімать! – не піднімаючи очей від папірців, виносить вердикт сердита касирка з шиньйоном на голові. – Кому не терпиться, ідіть на шістнадцяте відділення, вони до семи. І вообще, ми касу за півчаса здаєм. Так шо, не занімать..."
А не терпиться, як висловилась ця фанатка ділового суржика, усім. Ось пенсіонер (за медалями видно – ветеран війни) стоїть третім з кінця. А ось чорноока молода мамиця з вибухово-енергійним синочком років п'яти. Їм до віконечка - три людини: дві бабці з квитанціями і якийсь тинейджер з навушниками на голові. "Дідусю, то йдіть без черги", - хтось вимовляє до сивочолого ветерана. "Дякую, але я посиджу", - відповідає дід, всідаючись у крісло біля загального столу. І додає, що вдома йому "стирчати" надоїло, а тут все-таки люди, "молодьож"...
Черга рухається повільно, хоча й під команду касирки. Зрозуміло, що працює вона не на виторг, як кажуть на базарі, а за графіком. Інакше б не мотала півдня жили з бабок, які неправильно заповнили квитанції, і не відволікалась би на біляву Любку – іншу працівницю пошти, сидіти якій випало не в скляному вікні, а на телефоні. "Ой, Любаньо, а мій учора знову на рогах прийшло", - навмисно називаючи чоловіка у середньому роді, викидає касирка, плюючи на купюри. "Так твій хоч двічі на тиждень, а моє - щодня...", - відповідає їй Любка, викручуючи на телефонному апараті якийсь короткий номер.
Малий хлопчик-енерджайзер в очікуванні мами бігає усередині тісного приміщення пошти і "їздить" по стінах кишеньковим автомобільчиком. Раптом, підбігши до діда, малий зупиняється, мов солдат, і випалює до старого голосно, як з гармати: "Хандехох!"
Ветеран блідне і хапається за бік. Черга та поштарки, очікуючи скандальчик, забувають про купюри і бандеролі та втеліщують очі в двох представників ріжних, себто протилежних, поколінь. "Ой, вибачте, - проспівує, мов адвокат, мамиця енерджайзера. – Оце на днях кіно про війну дивились, так він наслухався усілякого. А так він у нас хороший. Та ми й англійську вчимо..."
Голосно розповідаючи про поганих фашистів і силу червоної армії (та підкріпляючи свої аргументи не менш переконливими стусанами) мама, закінчивши поштові справи, тягне малого до виходу. За кілька хвилин у старого від серця відлягає, і він щиро посміхається. Усе ж вдома йому "стирчати" надоїло, а тут-таки люди, тут "молодьож"... (було опубліковано: для газети "Рідне місто моє")
