Принцеса Ліберії

За годину до відльоту на Україну, до моєї кімнати у загоні українських миротворців у Ліберії, прибігла Принцеса. Так назвала руде двомісячне собаченя якоїсь там африканської породи. Вона лежала під дверима, бо відчувала, сьогодні я їду.

За два тижні до цього, коли ми прилетіли у Ліберію, Принцеса та ще четверо собак, які живуть у військовому містечку, зустріли мене вкрай агресивно. Під вечір йшла сама по загону, аж раптом чую ричання. Тварини стояли в двох метрах позаду, й могли накинутися у будь-яку секунду.

- Вони не звикли до білих жінок, бо їх тут просто немає, - пояснив військовий, який допоміг відігнати тварин. - Крім цього, бояться людей не у військовій формі. Бо місцеві аборигени їх крадуть і зжирають. Жанка (так називають суку) народила 12 цуценят. Залишилося лише троє. Двоє перевезли ще на один наш табір у Грінвілі. Куди подівалася решта, невідомо. Борис (пес), він чорних на нюх не признає. Коли був маленьким, пендоси (так називають ліберійців, з арабської — друг), покрали їх прямо біля нашого табору. Лише йому вдалося втекти, бо забився під намет миротворця.

Спочатку не повірила, що люди можуть полювати на собак. Та коли побувала у ліберійських селах, помітила, там дійсно їх немає. За два тижні по всій країні зустріла лише з десяток. Та й ті були або занадто маленькі, або дуже худі.

Під час двох громадянських воїн, які 20 років тривали в країні, місцеві повиїдали усе живе. Не нехтували котами та кажанами. Загалом, в Африці мені не пощастило побачити жодну з екзотичних тварин. Лише двоє мертвих мавп, якими торгували на ринку. Сподівалася глянути на крокодилів у сільській річці, де вони колись були.

- Може і залишилося кілька штук, але ховаються від людей, - розповів миротворець. - У війну підгнилих загиблих кидали на поїдання крокодилам, щоб розтовстіли трохи. Потім крокодилів виловлювали і з'їдали вже їх.

В Ліберії є лише одне кладовище. Воно у центрі столиці Монровія і закрите двометровим бетонним забором.

- Ховають частіше біля будинків. Але, не завжди. Канібалізм тут процвітає і досі. Через букет хвороб часто вимирають маленькі діти, якщо протягнув до чотирьох років, можливо виживе. Якщо мре, його варять і з'їдають. Поплакали для сусідів, щоб ті дали грошей на поминки, і в каструлю, - розповів одесит, який три роки тому перебрався налагоджувати бізнес в Ліберії.

Собак на загоні я приручила. Віддавала їм м'ясо, яке давали в їдальні. Через два дні вони вже їли з моєї руки. Найбільше сподобалося найменше цуценя. Воно від мене практично не відходило, а я їй у бонус підносила печива. Уявляєте, у Ліберії також є кругле галетне із назвою "Марія", тільки на латині. Та одного ранку Принцеса зникла. Усі собаки були, а її ні. В голові намалювалася картина, що цуценя вкрали і вже встигли зварити. Хотілося зірвати з протипожежного стенду сокиру, і піти на розбірки до пендосів. Та ввечері Принцеса прийшла. Я заспокоїлась. Цього разу обійшлося без жертв.

Вже у літаку міркувала, чи пощастить Принцесі вижити у цій країні? Там колись настане час, коли собаки стануть не обідом, а другом людини?

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

26

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Юлія Дукач Аналітикиня проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"