Буферні зони
Не знаю як Вам, а мені вже давненько набридла монотонна злість навколо вічної дихотомії Галичина (Галіція з "неумитими вуйками") - Донбас (Даунбас, якому всі дякують).
Всі розуміють, що дані стійкі асоціації не приносять і ніколи не принесуть користі самій Україні та тим, хто хоче, щоб вона залишилась унітарною. Можливо, адептам федеративного устрою, барикад та революції, цікавішої в розрізі "екшн" за помаранчеву, вони подобаються.
Але між ними лежить величезна "буферна" територія, яка пом'якшує удар. Дивно, але тому ж Дніпропетровську та Харкову ніхто ніколи не закидав появу сучасного персонажа на Банковій. Воно й зрозуміло тим, хто бував там, хто зрозумів особливе становище та ідеологію цих земель.
А ось, власне, і сама історія...
Довелося з'їздити на день у вищевказаний Дніпропетровськ. На зупинці громадського транспорту розговорився з пенсіонером. Спитав його на чому їхати, бо не дуже орієнтуюсь у місті без Google.maps. Нам виявилось по дорозі.
Коли він почув, що я розмовляю українською, то, звісно, першою його асоціацією стало "Вот не понимаю я этих, молодых, как его, националистов...У меня всю жизнь в паспорте в графе "национальность" стояло "украинец", но говорил всегда по-русски. Хотя и на украинском могу балакать. Приезжали западенские парни, так мы между собой всегда шутили, перекручивали слова..."
І в його очах засвітились спогади, в яких не було нічого лихого і недоброго. "Главное, что есть страна", - крикнув він мені, та побіг підтюпцем на трамвай, який вже відходив. Я ж на тій же зупинці пересів на іншу маршрутку.
У салоні я нікого такого не зустрів. Але кожен, хто просив у водія зупинку, казав "будь-ласка" перед виходом і "спасибі" після. І головне: "маршрутчик" так само кожному відповідав "Пожалуйста". Я, звиклий у Києві до "На астановкєєєє!" і мовчазних зловісних шоферів, був приємно здивований. У моєму рідному місті водії, здається, взагалі замість словникового запасу мають лише інформацію про ціну квитка...
І, о диво!!!, коли повертався до центру, то вже в іншому автобусі сталося те саме. Та сама ввічливість, людяне ставлення один до одного та культура. Будь-яка мова спілкування відступила на другий план. Було абсолютно все одно, хто з яким ярликом на лобі. Я не був ні націоналістом, ні хохлом, і ніхто не був ні кацапом, ні москалем.
Була двомовна Україна, яка вже дійшла згоди. Причому простим способом: перестала параноїти на рахунок внутрішніх ворогів і таким чином полегшила життя всім і кожному. А до цього ще так далеко Донбасу і Західній Україні, які так і не позбулися жлобства, хамства та підозри.
