"Дожди идут все время уже две недели и большие очень полоть уже надо край но невозможно. А люди мрут своим чередом"

Колективізація 1930-х років швидко прийняла форму геноциду. Більшовики не сприймали того факту, що українські селяни були самодостатніми і досить автономними, аби не залежати від "влади пролетаріату". Комуністи перетворили країну на полігон, де з українських "куркулів" робили радянських колгоспників.

За рахунок отриманого під час колективізації зерна СРСР не тільки вирішив свої проблеми із колосальним зовнішнім боргом, а й отримав ресурси для проведення подальшої індустріалізації. Втім, головною трагедією українського народу стало знищення звичного життєвого укладу, ліквідація приватної власності та впевненості у своєму традиційному життєвому укладі.

Українці стали тими, ким вони ніколи не були. Наслідком такої антропологічної катастрофи є глибока колективна травма: мільйони загинули, мільйони стали свідками злочину. За 80 років нам так і не вдалося позбутися цих ран та побороти наслідки геноциду.

"Пасха. Я был на работе в артели скородили а на селе людей и не видать, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод. Розговлялись постным борщом, немного жареной картошки и молочная каша дала молока кума Манька. Калихочь Пилып забрал в яру мясо дохлой лошади перелитое карболкой и понес домой", - так селянин з Харківщини Нестор Білоус описав у своєму щоденнику "святкове" 16 квітня 1933 року. Наступний запис, 17 квітня, був лаконічним, але не менш похмурим: "На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода".

У ті роки Нестор Білоус навряд усвідомлював, що ведення щоденника допомагає легше переносити внутрішні переживання. Але він відчував у цьому потребу і протягом трьох десятків років записував в щоденник важливі події зі свого життя.

Сьогодні, прочитавши його записи, українці можуть очима простого селянина з Харківщини побачити ті жахіття, що відбувалися чи не в кожному українському селі в часи колективізації. Історики називають спадок Нестора Білоуса "літописом Голодомору", а сам щоденник став для НКВС одним із головних речових доказів під час арешту селянина в 1937 році та приводом для його подальшого заслання.

Зошит Білоуса – це опис життя і смерті українського селянства, опис того, як радянська влада штучно створювала голод на теренах України, виписуючи кабальні постанови про хлібозаготівлю та примусове вилучення провіанту.

Ще на початку так званої колективізації Нестор Білоус писав, що українське селянство і влада більшовиків – несумісні речі. Своїм записом від 25 липня 1929 року він фактично передбачив майбутню трагедію, яка залишить глибоку травму в душі українського народу:

"…Мое мнение если будет и дальше такая политика на счет крестьянского хозяйства то страна наша погибла. Мы все подохнем с голоду как крестьяне а также и рабочие, если уже доходит до тово что скоро Кулаенки будут курей счупать какая из яйцом".

Вже у жовтні того ж року Білоус відверто пише, що селянство стало ворогом Партії, що в українців забирають свободу, яку їм обіцяли більшовики ще якихось десять років тому.

"Темный крестьянин теперь стал для Партии самым опасным врагом контр-революционером. Этой грубой и варварской постановой пропадет вся наша крестьянская пролитая кров за освобождение из под ига царя и помещиков потому что Партия хочет превратит все крестьянство в Коммуну, чтобы он не был свободным…"

Для Нестора Білоуса щоденник став своєрідним "співрозмовником", який приймав і закарбовував на собі непопулярні тоді думки автора. Записана в ньому інформація дає можливість поглянути зсередини на те, що відбувалося в 1930-х роках на теренах України. Можливо, у когось це викликає жах і відчай, але це спонукає осмислювати ті події та починати терапію травми, яка переслідує нас останні 80 років.

Голод вбивав не тільки фізично, а й морально. Загальна атмосфера страху та приреченості пригнічувала та заганяла народ в пітьму душевних переживань. Українці не святкували не тільки Великдень, а і Святвечір з Різдвом. Свідченням цього є записи Нестора Білоуса від 6-7 січня 1932 року:

"Никаких особенностей не было. Свят вечер наверное не было и не будет таких вечеров. В этот вечер люди раньше веселились ожидая праздника, а сичас у многих нету хлеба детей из вечерей нету и по улице не было а мы ели борщ постный та кашу из буряковой юшкой и немного в ней груш", - так коментує автор щоденника атмосферу в селі на Святвечір 1932 року.

Наступний день згадано у тому ж світлі:

"Рождество в этот праздник раньшие годы приготовляли селяне хорошие обеды, холодное жаркое белые пироги из рисом и начинкой пиво водка. Словом было из чиво готовить потому что ¾ села резали свиней к празднику. А в этом году во всех даже и борщ был постный за исключением тех у ково конина была то ели мясо хотя конское. А у меня тоже был борщ постный".

Весна 1933-го також не принесла селянам нічого, окрім смерті та розчарувань. Нестор Білоус описує як людей ховали без будь-яких церемоній, а вся процедура перетворилася на "санітарне прибирання" трупів. Ті, хто не помирав, ставали живими мертвецями". 20 травня 1933-го він пише:

"Ежедневно мрут люди из голоду. Сельсоветом назначена санитарная комиссия для уборки трупов и похорон их потому что хоронить тех людей некому так теперь сельсовет выгоняет людей и роют большую яму душ на 10 и тогда зарывают. Много людей взрослых и детей как посмотришь так это живые мертвецы".

21 травня 1933-го: "Дожди идут все время уже две недели и большие очень полоть уже надо край но невозможно. А люди мрут своим чередом".

Українці вимирали цілими родинами. Особливо вразливими були діти. Білоус занотовував, що в деяких родинах померли усі діти від малого до великого:

"Люди мрут с голоду всех возрастов а в особенности дети очень мрут в некоторых семействах вымерли все малые дети от грудных и годов до 10-ти".

Голод початку 1930-х років - це геноцид, направлений, в першу чергу, проти українського селянства, яке тоді складало основну частину народу.

Геноцид українців був вигідним для СРСР як в політичному, так і в економічному та культурному сенсах. Відібраний хліб вивозили на захід в обмін на технології та валюту, а фізичне винищення українців "гасило" бунтівні настрої та перетворювало живих людей на глибоко травмованих і слабких особистостей. Природний устрій селянства був знищений, а з ним зникло чимало традицій, які формували ідентичність та побут українців.

Українцям було заборонено усвідомлювати, що з ними сталося. Заборонено оплакувати загиблих, заборонено пам'ятати… Голодомор став табуйованою темою майже на 80 років, приховавши злочин комуністичної верхівки, правонаступницею якої є сучасна Росія. Сьогодні ми маємо вільний доступ до подібних джерел.

Щоденник Нестора Білоуса задокументував реальність тих років, надавши можливість оплакати втрати, випустити на свободу жах і безвихідь, які сковували націю протягом 80 років. Згадати, хто ми, переосмислити наше сьогодення, будучи вільними від "спорідненості" з катами, усвідомити трагедію, зрозуміти її масштаби - і звільнитися від тягаря її проявів.

Антон Мороз, для Gazeta.ua