А сорочка...

Ігор Петрович уважно приглянувся, де то нитки на полотні розділюються попарно, декілька разів зирнув на взірець, – про себе назвав цю інструкцію: "мапа", – і вишив перші хрестики. Рівні, – здивувався сам собі, – так і небіжка починала вишивати, – тепер він впевненіше проштрикував полотно. Під кінець фільму, – мав звичку при різних роботах вмикати БіБіСі, – вишите виглядало непогано. Ігор Петрович задоволено вселив червону нитку, – чорне по білому втомило очі, – і почав слухати ще один фільм.
Тканину, ту саму "мапу", нитки придбав давно. Бачив, як Павло кидав заздрі погляди на вишиті сорочки, – малим виказував: хочу мати! – тепер залюблено дивився на хлопців у вишиванках і мовчав.
Ігор мав те собі за докір, але так сказати: вивчити трьох, а ще до того щось додати…
Те було Ігорем передумане вже давно. Коли приїздив до міста, – обміняти зарплату на долари, – заходив до "Вишиванки", придивлявся: сорочки? – так собі, вишивка? – його небіжка багатше шила.
Уперше всі гривні виміняв на долари під час Майдану, двадцятого лютого, не забуде, як нині – все перед очима. Павло на Інститутській, – Ігор вже знав, як може бути: після Грушевського, пораненого, добрі люди привезли. Але й самому треба бути готовим: заплатиш – поїдеш.
Курс Ігоря не цікавив: аби долари, – час на часі не стоїть, а за долари хто-будь послухає…
Стояв коло валютчика, – радіо на весь голос у кожного: Майдан! І тут: просимо відгукнутись… І прізвище… сина… а ім'я – Роман. Вибачте, – лепетав, ще не прийшовши до тями, – тут мого сина назвали. Але не того. То другий там.
…З курсом долара він в мирі і тепер: тої держави він не перехитрив ніколи, то зараз на те не сподівався…А так, аби вже не надто, – і пора на подвиг, – іронізує про себе.
Поза школою, – викладав фізику у своєму селі, – найдовші бесіди провадив з кіткою, радились про курс долара: Цьопка, добре думай, як скажеш – так зроблю. З сином розмовляв коротко:
– Пробач мені, мав би тебе не пустити. – На Схід Павло від'їжджав уперше. Смерті у вічі зазирнув на Інститутській, – дивіться, тату, отут нас розстрілювали… А там – війна.
– Не вмію тобі заперечити. Однак сказати мушу: може випасти різне, важке і дуже важке, – ти знаєш, про що я кажу. Над тобою – Бог, за плечима – тато. Не май ілюзій і не вір обіцянкам: ніхто, окрім тата. Державу мусиш збудувати сам. – Ігор усміхався, м'яко, бо що не кажи, а крові на підмурівок тієї будови діти пролили…
– А то варто туди пхатись? – Галька переказувала сільські судження. Ігор стояв на ганку, поглядом сягав на вершки дерев, – вистромились з-за краю землі, небо спадало на горб, як завіса. Як то близько до неба, ступи – і пішов. Майдан навчив: послухай і мовчи, – хтозна, на що поверне… А за кожним разом повертало не на те, як гадалось.
– А як Путін все одно прийде, то нащо… – Галька виповіла все, що чула поміж людей, то, не дочекавшись від Ігоря якого слова, вернулась до хати.

Тепер в Ігоря появились дві звички. Дивився фільми БіБіСі про квантову фізику і Всесвіт, переглядав їх по декілька раз. Він хоч вчитель фізики, але не квантової. І молився. А що навчений усе пояснювати по-науковому, то серед ночі, у молитві, – за рік війни сформувався особливий стан свідомості, – Ігор це так і називав, й описував: один із станів його "я" – молитва сама пропливала, не він вимовляв слова, – відкрив це для себе із здивуванням: слова молитов самі озвучувались у пам'яті. Наче входив, ступав у течію, невидимий потік не обтікав, а пропливав крізь єство. Дивувався тому, пояснював для себе одночасним, паралельним життям свідомості у декількох потоках.
Так серед ночі вимальовував для себе картину Всесвіту, у котрій він – одиничне від цілого: Господь створив його за Своїм образом і подобою. Він, Ігор Петрович, простий вчитель фізики із глухого села, входив у потік молитви, єднався із Господом, – вірив: тим допоможе фронту.
Лежав у ліжку лицем до вікна, дивився зорям в очі, молитва протікала крізь пам'ять, він, – в іншому потоці свідомості, – спостерігав, як сила його волі зливається із волею Господа: Бог не хоче страждань жодної своєї дитини. "Хто живе під покровом Всевишнього…" – в який тисячний раз слова дев'яностого Псалма, послані волею його, Ігоря, підносяться до неба, тчуть над кожним бійцем невидимий покров.
Інформація первинна у світобудові, – перемога здобувається на небесах, – його молитва перемінює світ, – не мав сумніву в тім ні на хвильку.

На полудне Ігор Петрович повернувся зі школи, переодягся і годував кіз. День стояв теплий, то відро з буряками поставив на подвір'ї під грушею.
Від сусідів донесло верескливий гамір, – Ігор Петрович мимоволі повернув голову: невістка розвішувала випране шмаття, якраз стріпнула вишиту сорочку і прищепила до шнурка. Вітер напнув полотно, – Галька підбігла і притримала руками, – невістка уткнула зверху ще пару прищіпок.
– Стільки грошей всадили, – Петро зашміреними пальцями прикурював сигарету, стояв коло машини, видно, ладив. Ігор здогадав: про сорочку йшлося. Вчора хлопці – Володя у кружку – пару днів, як повернувся з Польщі, – стояли під церквою всі у вишитих, – священик наказав ще пару неділь перед тим: маємо бути патріотами свого й берегти традиції.
– А він того не варта? – Гальчин голос злетів з притиском. Ігор нахилився до кіз, почухав стару між рогами, з молодшою подивились одне одному в очі, – вона так любить.
Двох кіз йому й забагато, але коли приїздить Павло. Випиває усе молоко, і ранішнє, і в полуденне, і вечірнє.
Хлопці вчора виглядали гарно…
Його Павло хіба не варта? – щось невимовлене готове було сперечатись із Галькою, з сусідами, з усім селом: та мій син…
Вийняв із шафи загорнені в білу хустину – мама так чинила – полотно і нитки, розклав перед собою "мапу", вселив нитку і зробив перший стібок. Син приїде на ротацію, а сорочка…