Велич царів у покорі

Історія не залишає поза своєю увагою жодної людини. Для людства у ХХІ ст. немає у цьому нічого дивного, інформаційне поле Всесвіту – наша колиска і наше середовище. Ми постали із інформації, творимо інформацію і залишаємо після себе.
Та крім буденної історії є ще історія свята, і вписані у неї звичайні люди буденної поведінки і, деколи, виняткової поведінки. Або дивної.
А може історія не буває не святою? Ми, частки божественного дихання Всесвіту, кожен із нас – явність Бога на землі, хіба наша історія не свята?
У Книги Царів Старого Завіту вписані усі діла царів ізраїльських, усе, що робили вони, і добре, і лихе в очах Господніх.
Цар Давид не належав до праведників, поведінка його часто була мотивована звичайними людськими пристрастями.
Однак постать царя Давида приваблива.
Довго приходилось воювати Давидові із домом його попередника Саула. І в перемовини вступати. Одного разу Давид на пропозицію Авнера, слуги Саула, готовий був скласти з ним умову. Під час перемовин повернувся із походу воєначальник Йоав із військом, він Авнеру не довіряв та в помсту ще за свого брата потайки від Давида убив.
Дізнався про це Давид і сказав: невинний я та царство моє перед Господом в крові Авнера. Нехай вона спаде на голову Йоава та на ввесь дім батька його.
І сказав Давид до Йоава та та всього народу, аби роздерли одежу, оперезались веретищем і голосили за Авнером.
А цар підніс свій голос та й плакав над Авнеровим гробом, і плакав увесь народ.
І прийшов народ, щоб намовити Давида, аби підкріпився хлібом, та цар відмовився.
І весь народ довідався про це, і було це добре в очах народу.