Нещодавно мене запитали, як я ставлюся до народних віче і до того, щоб у такій формі ухвалювати важливі рішення - для країни, села чи міста. Таке питання виникає тоді, коли в державі існує криза управління. В Україні вона сьогодні є.

Якщо відштовхуватися від принципу, що кожен народ має ту владу, на яку заслуговує, то цілком зрозуміло, чому я не належу до прихильників віче. Адже віче, у такому випадку, не змінить нічого. Адже все одно народ прийме такі рішення, які прийняла би влада, обрана ним.

Народ лише у двох випадках може приймати колективне рішення, яке буде правильним: на виборах і під час масових протестів. Друге сміливо можна розглядати як визнання ним помилок під час першого - і спробою їх виправлення.

Закони природи також не є прихильниками віче. Навіть тварини завжди обирають з-поміж себе вожака, лідера, який дбатиме про решту, забезпечуватиме для них виживання.
Що би було, якби віче в державі мало перевагу над інститутами управління? Очевидно, те саме, що було б із пацієнтом на операційному столі, коли б рішення приймав не лікар, а його родичі, друзі, колеги, знайомі чи випадкові перехожі.

Недолік віче у тому, що за десятками, сотнями, тисячами чи мільйонами думок, вигуків, гасел немає жодної відповідальності. Влада ж існує для того, щоб той же народ мав змогу потім колективно її розіп'яти, роздерти, знищити. Іншими словами, вона несе відповідальність. Або мала б нести у правовій державі.

Управління державою в Україні сьогодні – це безсистемність. Коли ж існує чітко визначена система, тоді на чолі держави може стати будь-який виконавець законів.
Україна сьогодні – це той самий пацієнт на операційному столі. Громадяни можуть її або колективно вбити, або дати шанс на життя.