Комплеск меншовартості і вигадана Новоросія

Це така давня, розгалужена, болюча тема, такий клубок проблем, що не знаєш, з якого боку взятися. Але зараз спішно,тому починаю не з причин, а з наслідків.

Отой ривок у Росію, оті ДНР-ЛНР – це прямий наслідок відчуття меншовартості українців. Коли депутат кричить: "Мы не хотим жить с вами в одной стране!", а сам носить українське прізвище Левченко, то очевидно, що він, українець, вважає українців чимось негідним, отже, сам себе вважає негідним. З тої ж причини зросійщені жителі Донбасу категорично не бажають бути українцями, якими вони є. З тої ж причини носяться з Новоросією, якої ніколи не було. Жили й живуть на цій землі українці, яких два покоління тому дуже твердо переконали, що українцем бути – це соромно, низько, негідно.

У "БСЭ" (Большая Советская Энциклопедия) читаємо: "Новороссия – историческая область на Ю. Украины и отчасти России (Сев Причерноморье). Вошла в состав России в 18-нач.19 вв. частями, по 4 мирным договорам с Турцией (1739, 1774, 1791, 1812). "Н" объясняется не столько поздним вхождением ее в состав России, столько относительно поздним хоз. освоением…" Як бачимо, Схід України в Новоросію ніколи не входив! Путінські ідеологи вкинули в роботу очевидну брехню, розраховуючи, як завжди, на невігластво і розумову лінь. Головне, як завжди, брехати нахабно, переконливо і малювати "прекрасное далеко" у разі виконання бажаного Кремлю, тобто, зараз, у відокремленні ДНР-ЛНР.

А насправді ці місця входили в склад Російської імперії ще до Петра І і при ньому. А українці жили тут ще раніше. Маріуполь починався з козацької фортеці Домаха, пізніше фортецю назвали Кальміус, і тільки з 1778 р., коли Росія розселила там греків і вірмен з Криму, місто отримало нинішню назву, а вже 1784 р. стало адміністративним центром. Пусте місце не стане значним містом за 6 років, очевидно, і до того там місто вже було – українське. Південь Донецької області входив у Кальміуську паланку Нової Січі. Артемівськ, Слов'янськ, Райгородок входили до складу Ізюмського козацького полку ("Історія міст і сіл України. Інститут історії АН України. 1970). Взагалі, землі Луганщини й Донеччини входили в склад Харківської губернії чи Катеринославського намісництва. Тож не мали жодного стосунку до Новоросійської губернії, як бреше нам Жириновський. Це місця української історії, героїчної історії. Я вже писала про Савур-Могилу. Але я не знала тоді, що в цих степах загинув у бою ще й син легендарного козацького гетьмана Івана Сірка (останній, до речі, родом був з Харківщини).

Але російські імператори ненавиділи дух волі, яким жило українське козацтво. Тому жорстоко карали непокірних. У повстанні К. Булавіна, котре починалось із Бахмута (Артемівська), брали участь 1500 запорожців. За наказом Петра І 1707 року повстання придушили, убивши, закатувавши 7000 чоловік. Це майже три тодішні Полтави. Мабуть, це перше масове вбивство українців російськими тиранами. Але порівняймо дати: Новоросія починалася з 1739 року, а козаки в нинішній Донеччині жили й діяли щонайменше 30 років до того! Ні географічно, ні історично Новоросія не підтверджується!

Ненависть до волі змушувала тиранів-імператорів не тільки фізично знищувати українців, а й всіляко намагатися витіснити чи розбавити українське середовище іншими народами. 1734 року запоріжці засновують Нову Січ, їм не перешкоджають, бо потрібні для захисту від набігів, але вже 1746 року, підписавши мир з турками, землі запорожців на сході Донеччини цариця віддає донським козакам, 1778 року сюди вивозять з Криму греків і вірмен, заселяють німців, сербів… "Старожитні займища запорожців – Ясинувата, Зайцеве, Залізна Балка – стають військовими казенними слободами" (там же)… Але й досі в назвах міст і сіл Донеччини й Луганщини проглядається не тільки їх українське походження, а часто й точна вказівка на батьківщину тих, хто приходив на ці землі не зі зброєю, а з плугом, окультурював їх задовго до російського "победного оружия". Семенівка, Карлівка – як на Полтавщині. Ямпіль, Зеленопілля – як на Сумщині. Оленівка – як на Харківщині. То звідти прибували в Приазовські степи на нові місця українські землероби. Назви з яскраво козацькими коренями: Шабельківка, Черкаське. Назви з українськими коренями. Старомлинівка. Жили б там росіяни, звалось би "Старомельничное". Так само: Півнівка (не "Петуховка"), Заможне (не "Достаточное"), Криничне (не "Источниковое")… Вергунка. Чи хтось із етнічних росіян знає, що таке вергуни? Уже й більшість сучасних українців не куштували цього нехитрого українського десерту. Є Срібне, на півдні Донеччини, а на півночі є Серебрянка. Друге – або російське, або пізніше.

Не тільки назви показують належність до народу. Я уважно дивлюсь хроніку боїв, та більше вдивляюся не в російські танки, а в будівлі, мимо яких ті танки йдуть. Усім відомо, що покрівля російської ізби 2-скатна: 2 похилих прямокутники, а з боків – два вертикальних трикутники, зашиті деревом. Покрівля українських хат 4-скатна: 2 похилих трапеції, а з боків 2 похилих трикутники у солом'яних покрівель або, в сучаснішому варіанті, бокові похилі площини теж трапеціїєвидні, з дуже вузькою верхньою стороною, де під самим коньком влаштовані трикутні віконця. Скільки не дивлюсь, а у варіанті російському житло бачила усього одне. Скрізь традиційні українські покрівлі. Як і на Херсонщині, Миколаївщині, Одещині, до речі. Що переконливо свідчить про те, що й там не нова Росія, а нова Україна.

Але задовго до українців на Сході й Півдні України жили скіфи, сармати, половці, були половецькі міста, процвітали ремесла… Я в школі про половецькі міста не чула. Як нічого не казали ні одеситам, ні севастопольцям, що їх міста стоять на місці татарських фортець. Дуже важливий для всіх колонізаторів світу прийом: переконати, що до їх приходу в цих місцях були лише пустелі, дикунство, варварство, а от ми, мовляв, принесли сюди культуру й процвітання. Тоді як насправді принесли убивства, загарбання, поневолення, визискування.

При Сталіні продовжувалась політика витіснення українців з України. І прямим убиванням, голодом чи репресіями, і масованим завозом в українські землі російських переселенців. Але, незважаючи на всі зусилля, статистика 1970 року показує, що на Луганщині, до прикладу, 57,8% жителів українці, 38,7% росіяни, решта – оті 112 національностей, якими козиряє Донеччина.

Ідеологи типу Гебельса з'явилися в Росії одночасно з захопленням князівського ярлика нікому не відомою Москвою. І вони давно знали, що для впокорення народів самого насильства мало, виселень і переселень мало, потрібно, щоб народи переставали бути народами, забували корені, походження, зневажали своє, захоплювались загарбницьким. Так царі й цариці переіменовували міста, щоб щезли з пам'яті як українські і щоб щоденним називанням переконували, що саме "августейшие" панували тут справіку. Так указами з періодичністю в 9-11 років, починаючи з 1709 р., переконували нас, українців, що "украинского языка нет и быть не может". По чому ми дізнаємось, німці пройшли мимо чи французи? За мовою. Нема мови – нема національного самовизначення людини, нема народу. Так переконували нас, що ми без Росії ніхто, що все українське завідомо гірше, нижче російського, що все українське – відстале, смішне, навіть ганебне, що українцем бути просто соромно.

Наш комплекс меншовартості – це не наша природна вада, це результат століть постійної цілеспрямованої роботи з убивання українського в українських людях. Ще дивно, що збереглися! Без національної держави, без національної школи, без національної науки, без національної церкви, без словників української мови навіть, але народ жив, зберігав традиції й культуру, точно знав своє місце на карті й в історії. Гімн України, написаний ще в 2-ій половині ХІХ ст., каже нам, що Україна простягається "від Сяну до Дону". У точності цього я переконалась недавно, коли речник АТО А. Лисенко назвав місце, звідки поливали "Градами" нашу землю росіяни: Ростовська обл, хутір Реп'яхуватий. Це українське село було, російське звалось би "Репейниковатое".

Українські традиції, українська мова зберігались на Донбасі досить довго. Трьох особливо знакових поетів дала Україні ця земля: В. Сосюру, В. Стуса, В. Голобородька (сучасний поет, найкращий із сучасних українських, на думку О. Забужко). Лавинно, катастрофічно процес почав рухатись у бік русифікації, себто визнання власної меншовартості, з розвитком освіти (радянсько-імперського самохвальства) і особливо з розвитком телебачення. Зрима картинка сприймається як взірець способу поводитись, одягатись, говорити. Сказане з екрану зарані сприймається як правда. Підсвідомо, через бічні двері, людям вносилася думка, що говорити, одягатись, думати годиться тільки так, як на екрані, себто по-російськи. Головна, прихована ідея цього: українець – це недолюдина. На Донбасі цю ідею прийняли цілковито. Думаю, через дуже вдалий ідеологічний хід – захвалювання й виокремлення: "ви особливі, ви найкращі завжди й в усьому"… Адже не треба ні думати, ні вчитись, ні сумніватись, ні совістю мучитись, ти вже досяг усього, ти особливий, а ті українці десь там, унизу, то недолюди, то шлак людський… І якось не розуміли, що такими "власними переконаннями" плювали в душу власній мамі й татові, бо більшість донеччан є вихідцями з сіл і міст України, дітьми українців. І те їм на думку не спало, що на яблуні родяться яблука, на сливі – сливи, тобто генетично вони успадкували все від батьків, і якщо батьків своїх вони вважають недолюдьми, то ніким, лиш недолюдьми, і самі вони могли народитися від своїх батьків!

Більшість українців необхідність у містах говорити російською сприймали як певну дію доброго виховання: "в чужий монастир"… Моя сусідка по селу працювала в міністерстві харчової промисловості, але приїжджала до батьків, напинала хустку і йшла копати картоплю, і говорила вдома своєю, українською. І дуже поважала свого батька, любила маму, не вважала їх недолюдьми.

А донбасівці саме повірили у меншовартість українського. Відмовились від родини й роду. Все одно що яблуневий листок відмовився б від яблуні, бо в неї кора некрасива, і забажав би стати листком березовим. Ясно, що він стане покірним будь-якому вітрові, котрий нестиме його, куди сам схоче. Аж поки не впаде листок додолу. Отак і ті "ідейні борці" за ДНР-ЛНР, які неспроможні навіть висловити ясно, які ж саме республіки вони хочуть мати. Бо не мають вони власної позиції. Їх російський вітер несе. Одних той вітер уже заніс на Колиму, інших у могилу. Це закономірно. Іншого ніякого результату бути не може. Відірваний листок є листок мертвий. Той, хто відмовився від свого народу, уже мертвий як людина суспільна. Суспільно мертва людина не може створити нового живого суспільства. І поки їх російський вітер носить, вони кричать з чужого брехливого голосу про Новоросію, яка була і не там, і не тоді, і взагалі не існує в Україні, а як стихає російський вітер, так вони й розуміють, що "нам некуда уходить"…
Часто такі люди і морально мертві, бо, керовані вітром, власного місця, позиції не мають. Тому просто покинути місто-міліонник і вийти воювати в чисте поле, як слід козакам чи воякам взагалі, ті "ідейні борці" неспроможні. Вони готові воювати з-під спідниць стареньких бабусь. Бо насправді нема в них ні власних ідей, ні переконань, зостався голий інстинкт самозбереження.

На моє глибоке переконання, невдачі АТО спричинені тим, що в армії і в штабах, у міноборони й керівництві ВПК сидять люди, які вкладену в їх голови думку про меншовартість українського і непереможність російського сприйняли навіки як навіки істине твердження. Всяка дія починається в голові. Як можна провести переможну кампанію, якщо ти глибоко переконаний, що українці ніколи Росію не переможуть, "навіки віків, амінь"?!

Я абсолютно впевнена, що Україна себе відстоїть. Не знаю, чому. Згори дано, якщо хочете. Путін теж морально мертва людина. Мав би хоч щось живе в душі, то не вбивав би сотні тисяч людей у безперспективних потугах повернути імперію. Я не знаю, чому він теж є мертвим листком, але є безумовно. Бо в його діях і словах немає позиції, часто й логіки немає. Сам казав, що розпад СРСР – найбільша трагедія ХХ ст. А трагедія – це драматичний твір, де головний герой умирає. Отже, Путін сам визнає, що імперія вмерла. І в той же час убиває сотні тисяч людей, щоб мертвого воскресити! Не безглуздо це? Не безперспективно? Але я вам більше скажу: оті "Гради" набагато небезпечніші для Росії, ніж для України. Знов же не знаю, чому, але мов бачу, що кожний снаряд, запущений в Україну, вбиває Росію. Раніше я давала їй 8-12 років, а зараз той час скорочується й скорочується, з кожним пострілом. Українській владі треба пошвидше зводити стіну на кордоні, але не для захисту від агресії держави Росії, як від майбутнього російського бунту й громадянської війни, коли в Україну рвонуть жорстокі озброєні банди в пошуках продуктів і наживи.

Велике горе, коли беззбройні гинули на Майдані. Але та трагедія була світла, життєдайна. Незміриме горе матерів, чиї сини загинули, захищаючи Україну. Але вони загинули, щоб вона жила. Як півча на кладовищі співає: "Смертію смерть поправ…"

У сотні разів страшніше, коли гинуть молоді, ніби й завзяті, але струхлявілі в душі, умирають за чужу брехню!!! Бо колись повірили чужому підлому дядькові більше, ніж рідним братам, мамам, народові своєму. Визнавши меншовартість власного народу, розписалися у меншовартості власній.