Бидло не ми...

Поверталась від батьків із Західної України до Полтави потягом Львів-Харків. У сусідньому купе їхала компанія молодиків. Усі без майок, в самих шортах, бо в потязі було спекотно. Без кінця жлуктили пиво, кричали на весь вагон та матюкалися. Ото хіба не курили. Спочатку намагалась не звертати на них уваги, потім пробувала читати, аби хоч якось відволіктися. Врешті, коли один з них, проходячи повз мою полицю, безцеремонно лапнув  за ногу, зчинила галас. Підтримала мене російськомовна жінка, яка їхала в купе навпроти. Попросила хлопців, аби хоч не матюкалися так голосно, бо в потязі їдуть діти, жінки (Мене завжди дивує цей аргумент. А при чоловіках можна матюкатися, так?). Далі я вже зі сміхом слухала, як вони продовжували горланити, але старалися не вживати мати. Та й навіть не у матах справа, а в їхньому бидляцтві. Таким, зазвичай, марно щось пояснювати. Мене гнітить в людях оця тваринняча поведінка на рівні інстинктів. Вранці мої думки утвердив один з них.
- Самцы, подъем! - почав знову голосно кричати на весь потяг.
Я навіть посміхнулася про себе. Точно самці. Так вірно охарактеризувати навіть я сама б не змогла. От тільки відверто шкодую дівчат, якими випаде нагода мати з такими справу.
Як паралель, згадала інший потяг. Історію про який почула також недавно від дуже приємного дідуся, котрий трапився мені випадковим попутником.
- За моєї молодості потяги були не такі, - згадував. - Усі пасажири мусили возити з собою вологі ганчірки, бо через дим паровозу були чорні, наче сажотруси. Коли сутеніло у вагонах запалювали воскові свічки, бо гасові лампи могли вибухнути, то було небезпечно. Люди були стримані, ніхто не кричав, розмовляли стиха. То було дуже гарно, коли їдеш, у вагоні мерехтять свічки і чутно тихі розмови.
Він говорив про це з такою замріяністю, що я також уявила ту атмосферу, той потяг.
Кажуть, не буває поганого часу, уся справа людях. Мабуть, це правда. Не у часі справа. Справа у рівні нашої свідомості, самоповаги, тактовності у ставленні до оточуючих. Ввічливість стала ознакою слабкості, а брутальність — виявом сили. Усі настільки сконцентровані на собі, що абсолютно не помічають інших. І це як снігова лавина. Кожне наступне покоління поступово втрачає оці правильні цінності людяності. Дівчата перестають бути сором'язливими, хлопці не мають до них поваги. Не думали чому? Мабуть, тому що ми самі перестаємо такими бути. А отже перестаємо прищеплювати це своїм дітям, а вони своїм. Сприймаємо як другорядне те, що у дійсності вибудовує світ довкола.