Не место красит человека... а зовсім навпаки

Тижні зо 2 назад довелось мені побувати у Львові. До того за всі прожиті роки якось не випадало нагоди. І тут чоловік їхав у відрядження до Львова. Ну, і як кажуть: "кобила за ділом, а лоша без діла" поїхала і я.

Приїхали коли вже стемніло, подивились місцеві готелі – не сподобалось. Не те, що я дуже примхлива, але "у нас холодно, немає опалення, а душ загального користування на 1-му поверсі" мене не дуже надихає. Знайшла в інтернеті квартиру на М. Заньковецької. Приїхали, набираю хазяйку: "Добре,- каже,- заходьте в під'їзд, піднімайтесь на 2-й поверх, далі ідіть на балкон" Чому на балкон зразу з під'їзду??? Мало що розумію, але корюсь, по ходу думаю розберусь, може не заблукаю. Відкриваю скрипучі, дерев'яні двері, прохожу темним коридором, далі дерев'яні столітні сходи. Дійсно, з під'їзду вихід на балкон, я б сказала терасу, а з балкону вхід в квартири. А в середині дворик затишний. Ну думаю собі, якщо будинок навиворіт, то мені у Львові має сподобатись. Спали ми як убиті, бо здорожились.

Вранці Коля на роботу, а я –гуляти. Ну думаю, зараз я вас виведу на чисту воду "кровожерливі бандерівці", зараз спитаю щось таке типу: "ви нє подскажєтє гдє здєсь можна откушать щєй сєміднєвних?", або "гдє остановка на трамвай до Костроми?" і вони зразу викажуть свою русофобну личину. Але не захотілось. Незахотілось тому, що в українському Вишгороді, де проживає відсотків 90 українців, 90 відсотків говорить російською. Особливо молодь і школярі. Парадокс. Це мені не зрозуміло і некомфортно.

Мабуть тому, що у мене як у Пушкіна Аріна Родіонівна, була Євдокія Максимівна, моя прабабця, Царство їй Небесне. В дитинстві я часто з нею проводила час і від неї дізнавалась про голодомор, війну, революції, про те як жили і як тяжко працювали, якого ми роду-племені, яка наша мова і хто ми. Вона співала мені українські пісні, розказувала казки, різні замовляння ( від кровотечі, звиху, пристріту, волосу). І неймовірні фантастичні історії про русалок, вовків, царицю змій, про чудовисько, яке жило в рівчаку, про відьом, про боровиків ( це таке українське Єтті) які відбувались з її прадідом Микитою, і які вона чула від нього. Я досі не знаю правда це чи ні, чи просто мій пращур був фантазер і так само розказував своїм правнукам різні історії про всі ті чудасії. Але я хочу вірити, що це все правда, що колись все було. Також декламувала байки Глібова, які пам'ятала ще зі школи, вчила молитись. Так от варіантів у мене не було, я з раннього дитинства знала, що я українка. І коли потрапила у такий україномовний Львів, то відчула себе ніби риба у воді. А думки, що тут хтось може когось ненавидіти за мову чи національність не могло бути навіть теоретично. За весь день російську мову я чула чотири рази. Перший раз зранку на базарі чудна блондинка років 50-ти, з яскраво-рожевою помадою, в рожевих окулярах і червоному шкіряному плащі звернулась до перехожого дядька в картузі:

-Степа, Степа! Ты обещал на мне жениться!

Стьопа розгледівся трохи ошелешено і відповів явно підбираючи слова з незвички говорити російською і "окаючи":

-Обещал. Но только на одну ночь!

Обидва нестримуючись розреготались і розійшлись кожен у своїх справах. Я так і незрозуміла знайомі вони чи ні.

Ще двічі чула російську не знаю чи від місцевих чи від туристів. І один раз точно від львів'янки, вона казала дитині: "Сейчас пойдем будем папу с работы встречать". І ніхто їх не бив за це. Навіть запотиличника не дав J

Ще окремо хочу сказати про офіціантів. Тут вони якісь щасливі, чи що? Щирі в своїй привітності. В Києві теж привітні, але тільки тому, що це їхня робота. Я вже так звикла за день до такої особливості львівських офіціантів, що коли мені увечері попався офіціант, який строго сказав прослідувати за столик і чекати його, а не замовляти каву на шинквасі то відчуття було "що тут не так?". Але потім я зрозуміла, що це "київський", суворий офіціант, і в Києві він би мене не здивував.

Львів дуже зручнийдля туристів: на площі ринок в туристичному центрі тобі дають мапу з відмітками тих місць,які вартоварто побачити. Тут же на площі є турагентства. Назва вулиці і номер на кожному будинку. Я не буду розповідати про запашнючу каву, оригінальні кафешки, цукерні, музеї, архітектуру, криївку, сувеніри, вуличних музикантів… Бо ви самі все це знаєте. А хто не знає, хай їде і сам все побачить, бо воно того тоно варте.

P.S. Дякую всім львів'янам які свідомо і несвідомо закохали мене в своє місто, бо архітектура архітектурою. А головне в місті - це його мешканці. А саме:

Квартиро-здавачі Стефа і Віталік;

продавці на ринку;

дівчина в туристичному центрі;

перехожа яка підказала мені де пошта;

продавець сувенірних футболок;

касир в екскурс. бюро;

касирка в музеї на пл. Ринок ( забула як він називається);

екскурсовод Андрій;

офіціанти і дядьки з криївки;

вуличні музиканти.

І всі-всі-всі.

P.P.S. Не люблю зачаровуватись людьми, щоб потім не розчаровуватись. Але вже зачарувалась.