Тарас Кузьо
політолог, науковий співробітник Центру політичних і регіональних досліджень Канадського інституту українських студій (Університет Торонто, Канада) та співробітник Центру трансатлантичних відносин, факультету міжнародних відносин Університету імені Джона Гопкінса (США). Автор і редактор 14 книг, зокрема "Open Ukraine. Changing Course towards a European Future Democratic Revolution in Ukraine" (2011 р.), "From Kuchmagate to Orange Revolution" (2009 р.) і "Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism" (2007 р.). Також є автором 5 аналітичних монографій, в тому числі "The Crimea: Europe's Next Flashpoint?" (2010 р.) та "EU and Ukraine: a turning point in 2004?" (2003 р.), 25 розділів у книгах і 75 наукових статей з питань посткомуністичної та української політики, націоналізму і європейської безпеки. Отримав ступінь бакалавра з економіки в Сассекському університеті, магістра з радянських і східноєвропейських студій в Лондонському університеті та ступінь доктора з політології в Бірмінгемському університеті в Англії. Закінчив постдокторантуру в Єльському університеті.
20.04.2014
4455
3

Євромайдан і президентські вибори-2014

Шості президентські вибори в Україні запам'ятаються як найбільш депресивні – внаслідок слабкого підбору кандидатів, економічної й фінансової кризи, наслідків російської анексії Криму та російського вторгнення на схід країни. Ці три фактори створили похмурий суспільний настрій, який суттєво відрізняється від оптимізму, який запанував після перемоги Помаранчевої революції.

Українські виборці опинилися перед досить обмеженим вибором – нібито до цього й не відбулося чотирьохмісячного Євромайдану, який намагався збудувати нову Україну. Всього було зареєстровано 24 кандидати (з 46, які подали документи), що більше, ніж у 2010 р. (18) і майже дорівнює кількості претендентів на цю посаду в 2004 р. (26). Як і на будь-яких президентських виборах в Україні, цього разу є два виражені лідери – Петро Порошенко і Юлія Тимошенко. Ніхто з них не є "новим обличчям".

24 кандидати можна поділити на три групи: (1) незалежні і "нарциси"; (2) колишня влада; (3) колишня опозиція. Моїми двома улюбленцями з першої групи є клоун із віртуальної Радикальної партії Олег Ляшко і радник Голови Служби зовнішньої розвідки України Олег Маломуж.

Серед десяти представників "старого порядку" сім так чи інакше пов'язані з Партією регіонів, що відображає її лінії розколу після втечі колишнього президента Віктора Януковича з країни. Троє інших включають лідера Комуністичної партії, який, здається, знайшов величезний задаток, що дозволяє йому балотуватися на кожних виборах, колишній лідер Соціалістичної партії з заплямованою репутацією і український єврейський олігарх.

Колишня опозиція проігнорувала заклики минулих років до єдності та висунула вісьмох кандидатів. Серед них – лідери трьох маргінальних націоналістичних партій, керівник "Свободи" Олег Тягнибок, колишній Міністр оборони Анатолій Гриценко і двоє фаворитів – Порошенко й Тимошенко. Нам лишається лише дивуватися, звідки всі вони взяли завдаток в обсязі 2,5 млн гривень (200 тис. доларів), який вони втратять після того, як не потраплять до другого туру виборів.

Як, наприклад, назбирав 200 тис. доларів Дмитро Ярош, якщо його "Правий сектор" виник практично нізвідки лише на початку Євромайдану? І чи не було би більш патріотичним, якби Гриценко і лідери чотирьох націоналістичних партій ("Свобода", "Правий сектор", "Народний рух України" і Українська народна партія) склали би свої завдатки і в умовах урядової економії та фінансової кризи натомість пожертвували загальну суму в 1 млн доларів на потреби новоствореної Національної гвардії?

Порошенко сьогодні все більше нагадує колишнього лідера британської Лейбористської партії Ніла Кіннока, який за тиждень до виборів у британський парламент у квітні 1992 р. провів зухвалий переможний мітинг. Самовпевнений Порошенко з навдивовижу високим рейтингом вірить у те, що він уже переміг на травневих виборах, а його команда на всяк випадок закликає Тимошенко зняти свою кандидатуру. Кіннок ніколи не закликав тодішнього лідери британських консерваторів Джона Мейджора знятися з перегонів, однак у підсумку програв йому. Що чекає на Порошенка, поки не зрозуміло, однак його недемократичний заклик неодмінно вдарить по ньому самому.

Президентська виборча кампанія 2014 р. неприємним чином нагадує нам ситуацію ранніх "помаранчевих" років, коли Порошенко був секретарем Ради національної безпеки та оборони (РНБО), а Тимошенко – прем'єр-міністром. Тодішній президент Віктор Ющенко призначив Порошенка секретарем РНБО, маючи на меті з його допомогою створити альтернативний уряд. Конфлікти, які виникли в результаті цього, зрештою призвели до політичної кризи 2005 р., коли президент відправив уряд у відставку. Як і в інших подібних випадках, розкол усередині "помаранчевого" табору відкрив шлях до повернення переможеного лідера Партії регіонів Януковича у велику політику і, зрештою, його приходу до влади.

Високий рейтинг Порошенка не дуже узгоджується з країною, яка щойно пережила революцію, в ході якої силовики вбили більше 100 осіб. Чи дійсно українці, які тільки-но здійснили антиолігархічну революцію, бажають обрати своїм новим президентом олігарха, який був одним із засновників Партії регіонів і союзником колишнього президента Леоніда Кучми? Чи хочуть українці замінити Януковича-клептократа на Януковича "light-версії"? Будучи майстром візантійської політики, Порошенко збільшував свої статки за будь-якого українського президента і прем'єр-міністра.

У кар'єрі Порошенка було три константи. По-перше, він завжди був взірцем політичної всеїдності, яка так характерна для українських політичних і економічних еліт. По-друге, він завжди був прихильником широкої коаліції між "Нашою Україною" і Партією регіонів та затятим ворогом Тимошенко. По-третє, він створив три віртуальні партії зі словом "солідарність" у назві, перша з яких влилася в Партію регіонів (2000 р.), друга – в "Нашу Україну" (2005 р.), а третя стала союзницею так само віртуальної партії "УДАР" Віталія Кличка.

Тому не дивно, що Порошенка підтримують три політичні сили. По-перше, "УДАР", який виник із прагматичного, антитимошенівського крила "Нашої України". По-друге, люди Леоніда Черновецького (Льоні-космоса), який також був одним із засновників Партії регіонів. По-третє, представники газового лобі, які успішно співпрацювали з усіма українськими президентами й прем'єрами, окрім Тимошенко.

Порошенко був уперше обраний до парламенту в 1998 р. за списком СДПУ(о), яку тоді очолював одіозний Віктор Медведчук, згодом очолив партію, яка разом з чотирма іншими утворила Партію регіонів (2000 р.), потім перейшов до "Нашої України" Ющенка (2002 р.), після цього підтримував "Фронт змін" Арсенія Яценюка (2008 р.) і його президентську кампанію 2010 р. та зрештою приєднався до уряду Миколи Азарова (2012 р.). Порошенко продовжує заперечувати, що він присутній на плівках, записаних в офісі Кучми його охоронцем Миколою Мельниченком, хоч це й очевидна неправда. На одному із записів Порошенко просить підкупити парламентських депутатів, аби ті перейшли до його фракції "Солідарність", і клянеться у вірності Кучмі.

Тимошенко, в свою чергу, має куди менше досвіду жонглювання своєю політичною позицією. Її єдиним одіозним минулим є обрання до парламенту в 1998 р. за списком партії Павла Лазаренка "Громада". Політична позиція Тимошенко лишилася незмінною з того часу, як вона приєдналася до опозиції в 2000 р. Тимошенко немає на плівках Мельниченка.

Відповідно, високий рейтинг Порошенко і високий антирейтинг Тимошенко є однією з найбільш химерних особливостей виборів 2014 р. Ніхто з них не є ангелом чи бодай новим обличчям. Водночас ігнорування минулих прикладів політичного ренегатства Порошенка і його зв'язків з одіозним газовим лобі є не менш дивним, ніж злоба та відсутність співчуття до Тимошенко, яка провела два роки в тюремному ув'язненні.

Порошенко не є європейським політиком, як помилково вважають деякі українські виборці. Це проявляється не лише в його закликах до Тимошенко зняти свою кандидатуру, а й у тому, що він не є великим прихильником прозорості у своєму особистому житті, політиці та бізнесі. Прозорість стосовно його політичного минулого він і його команда сприймають як "чорний піар". Поза тим, його зв'язки з одіозним Дмитром Фірташем і газовим лобі, які змусили Кличка не висувати свою кандидатуру на президентські вибори, є сигналом того, що Порошенко не зацікавлений у тому, аби боротися з корупцією чи змінювати візантійський характер українського енергетичного сектору. Те, що Порошенко вирішив відвідати Фірташа у Відні, щоб отримати його згоду на власне балотування, того ж тижня, коли Міністерство юстиції США висунуло кримінальні звинувачення проти олігарха-втікача, не може не викликати подив. Кримінальна справ може зрештою призвести до того, що Фірташ, який наразі перебуває у Відні під заставою, потрапить у американську в'язницю на десятиліття.

У середині червня українські громадяни оберуть Порошенка або Тимошенко своїм наступним президентом в результаті виборчої кампанії, в якій бракувало так бажаних учасниками Євромайдану нових облич. Обом кандидатом слід ще до завершення виборів домовитися про спільну роботу над вирішенням клубка поточних проблем України. Нові обличчя все ще матимуть шанс увійти в українську політику, але вже на виборах в Києві та можливих позачергових виборах парламенту.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Юлія Дукач Аналітикиня проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"