Дні Турбунів - 2

Дедалі частіше чути злагоджений (як у жаб на болоті) хор співвітчизників, що вихваляє НАТО і вимагає щонайшвидшого входження туди України. Характерно, що переважна більшість з них не уявляють, що це взагалі таке. Так само як звіроподібні "повстанці" на Донбасі не уявляють, що таке сИпОратизм - саме так вони пишуть це слово на своїх транспарантах (чи може їм ті транспаранти Пахло особисто малював?). Насправді НАТО – це політично – військовий союз, який взагалі не має власних збройних сил, а тому не спроможний сам по собі захистити будь – кого. Статут НАТО проголошує, що оголошення війни одній з країн – членів НАТО є оголошенням війни всім членам НАТО. Точно таке ж положення містилось у союзному договорі Великобританії і Франції з Польщею. Після нападу Гітлера на Польщу союзники угоду виконали: війну Німеччині оголосили. Але воювати почали тільки через рік, коли німці напали вже на них. Більше половини всіх збройних сил НАТО – це армія США. Так-так, тих самих США, які гарантували нам захист згідно Будапештського меморандуму. Бачите, як захищають? То звідки з`явилась ця дурна думка, що НАТО захистить своїх членів від Росії? Хто їх примусить це зробити? Всесвітня ганьба? А нинішня поведінка США та Великобританії стосовно України хіба менша ганьба? Якщо зважати лише на конкретні дії, абстрагувавшись від галасливих заяв, картина складається така:

Україна просила про збройне втручання "гарантів" проти Росії. Відповідь – категорична відмова.

Україна просила про допомогу зброєю. Відповідь – надіслано сухі обіди. В кількості, недостатній навіть на один обід (якщо для всієї армії).

Україна просила про економічну ізоляцію Росії (повне ембарго). Відповідь – персональні санкції проти кількох десятків російських діячів (не найголовніших, щоб були не образились).

Україна просила про фінансову допомогу, хоча б у вигляді кредитів. Відповідь – питання вивчається, допомогу надамо. Колись. Враховуючи, що питання вивчається вже близько 50 днів, у найближчі роки воно вирішене не буде.

Cкажете:НАТО – це не тільки США та Великобританія. Так, це ще Німеччина, Франція, Італія – країни, що за 22 роки нашої умовної незалежності ставились до України неприховано вороже. Це саме вони заблокували приєднання України до ПДЧ (плану дій щодо членства в НАТО). Є ще чимало інших членів НАТО, та чи варто про них згадувати? Якщо і варто, то тільки в тому сенсі, що вони всі не вважають за потрібне навіть виконувати взяті на себе зобов'язання перед НАТО – витрачати на власне військо не менше 2% власного ВВП. Це – просто нахлібники, які самі бажають мати захист від лідерів НАТО і не спроможні когось захищати. Єдина держава, яка має більш-менш боєздатну армію і при цьому дружно ставиться до України – це Польща. Однак до числа світових лідерів Польща не входить, захистити нас не зможе. Не впевнений, що сама зможе захиститись в разі чого. Принаймні зараз польське керівництво воліє не допомогу Україні обговорювати, а введення американських військ на свою територію. Нам же порадили зайнятись самолікуванням. Порада цілком слушна. Тільки сумніваюсь, що нинішнє бездарне наше керівництво її почує.

Хтось вірить, що всі ці країни захистять Україну, якщо вона підпише ще один нікчемний папірець – договір про вступ до НАТО? Чим він кращий від Будапештського меморандуму? Нічим. Він гірший.Значно. Будапештський меморандум – напіводносторонній. Тобто, Україна виконує свої зобов'язання одномоментно, а "гаранти" - безстроково. Тобто, оскільки Україна вже виконала свою частину зобов'язань – здала ядерну зброю Росії, що б вона далі не утнула – "гаранти" мають її захищати. Уявіть, теоретично, що Україна напала на оду з країн – гарантів (або одночасно на всі) і анексувала частину її території. Вигнати Україну з своєї землі "гаранти" мають право, а перейти Український кордон чи навіть ввести ембарго – ні. Чому ж вони таке страхіття підписали? Тому що від самого початку не збирались виконувати. Отже, в нас немає жодних підстав вважати, що США та Великобританія по відношенню до нас чимось кращі, ніж Росія. Всі вони – політичні шулери, і жодна угода з ними дійсно не варта паперу, на якому написана. Якщо тільки у нас немає сили примусити їх виконувати власні зобов'язання. Яка сила може їх примусити? Зброя або суд. Зброя має бути ядерною, і у достатній кількості, щоб гарантовано знищити будь-якого ворога (саме тому нас і позбавили третього в світі за розміром ядерного потенціалу). Міжнародні суди знаходяться під впливом тих же самих "світових лідерів", а отже розгляд навіть найзаконніших наших вимог розтягнеться на роки і десятиліття. І якщо навіть колись ми отримаємо рішення на нашу користь, виконати його без застосування сили буде практично неможливо. Отже, знову все упирається в зброю. Ядерну, звісно. Технічно і фінансово відновлення ядерного потенціалу можливе. Україна не має ядерної промисловості, але має найголовніше: всю необхідну сировину і фахівців відповідного профілю. І виробляє сучасні носії ядерної зброї, без яких вона втрачає всякий сенс. Ну не в себе ж дома її підривати, і не на волах до ворога везти…Часу на поновлення ядерного потенціалу потрібно менше року. Говорю про це відповідально, як фізик – науковець. Вартість проекту – кілька мільярдів доларів. Точніше зараз ніхто не скаже, по-перше тому, що вартість залежить від багатьох чинників, в тому числі політичних і соціальних, по – друге тому, що залежить від кінцевого запланованого обсягу ядерної зброї. Необхідна мінімальна кількість ядерної зброї – питання дискусійне. Моя приватна думка – достатньо 500 боєголовок по 400кТ потужності на 50 МБР (міжконтинентальних балістичних ракетах) "Молодец" залізничного базування. Цей варіант найдоступніший технічно, фінансово і стратегічно. По-перше тому, що при існуючій точності кращих зразків закордонних МБР стаціонарне базування – вже вчорашній день. Всі МБР стаціонарного базування можуть бути знищені першим ударом ворога (особливо найімовірнішого, російського, для якого підльотний час 1-2 хвилини, недостатній для ефективного реагування навіть найсучасніших систем ПРО), а отже вже не є фактором стримування. МБР базовані на шасі автомобіля в Україні не виробляються, мають скромні бойові характеристики, дуже обмежену рухливість (як правило можуть переміщатися тільки в межах військової бази, через труднощі їх охорони від терористичних груп. Адже на шосе такий транспортний засіб не замаскуєш. Стратегічні бомбардувальники з ядерною зброєю на борту, навіть найсучасніші моделі – це позавчорашній день. Такий літак – не більше ніж зручна мішень для ворога, ідеальна ціль – повільна і висотна. Залишаються підводні ракетоносці і МБР залізничного базування. Саме підводні ракетоносці складають основу стратегічних ядерних сил США та Великобританії. В Росії ситуація інша. Основа ядерних сил – наземні стаціонарні ракети "Воєвода" українського виробництва. Не дивуйтесь – українського. Росія стрімко дичавіє і сповзає в варварство. ЇЇ промисловість вже не спроможна виробляти МБР. Культура виробництва (чи те, що там у них замість неї, бо ж культура і Росія – дві речі несумісні) не дозволяє. Росія спустила на воду три найсучасніші підводні ракетоносці, досить вдалі (жоден ще не потонув), кажуть - тихші за американські. Кожен вартує близько двох з половиною мільярдів доларів. От тільки користі від них Росія не отримує. На озброєння вони не прийняті. Штатна зброя - МБР "Булава" вперто не бажає літати. Бо ж до булави треба голови, як відомо… Причому не такої, як у Путлера. Підводні ракетоносці четвертого покоління, створені перед розпадом СССР, так звані "чорні акули" порізані на брухт. Знову таки – через відсутність ракет. Штатна ракета Р39 вироблялась у нас, у Дніпропетровську. Росіяни налагодити виробництво не спромоглись. Україна в експорті ракет їм відмовила. Із завершенням строку експлуатації ракет ракетоносці зняли з бойового чергування. На сьогодні Росія декларує наявність ракетоносців другого та третього покоління, однак на бойові чергування вони не виходять, оскільки мають від`ємну плавучість (для підводного човна це суттєвий недолік) та озброєні застарілими ракетами "синева" які теж нічим замінити, а ресурс – закінчується. А ракетоносець, що стоїть на базі – взагалі не зброя, а ідеальна мішень. На перший погляд підводні ракетоносці мають більше переваг і менше недоліків, ніж МБР залізничного базування, однак Україна їх не виробляє. Починати виробництво "з нуля" - дуже дорого і довго. Крім того, гіпотетичні українські підводні ракетоносці дружня Туреччина з Чорного моря не випустить, а отже площа території можливого базування дуже низька – не вище, ніж у МБР залізничного базування. На додачу підводний ракетоносець може знаходитись на бойовому чергуванні максимум 6 місяців на рік, оскільки вимагає регулярних регламентних робіт на базі, а отже для забезпечення достатнього потенціалу потрібно мінімум 6 човнів і близько 1000 боєголовок. Тому вибір у нас – із одного. Звичайно, для Росії вистачило б і ракет середньої дальності, чи навіть крилатих ракет. Однак Україна економічно не може собі дозволити кілька спеціалізованих ракетних систем, насамперед через нестачу боєголовок. Реально досягнути можна обсягів виробництва не більше 50 боєголовок на рік. Додаткова трудність – відсутність місця під полігони для ядерних випробувань. Може, варто захопити під полігон Землю Франца – Йосипа, поки всі боєздатні російські війська скупчились на нашому кордоні? Гірше нам від цього точно не стане. Крім того, щоб зупинити Путлера, необхідно перенести війну на його територію. Найкращі мішені – та ж Земля Франца – Йосипа та Калінінградська область (можна потім віміняти її на Крим, а то й собі залишити – росіян там живе мало). Не вірите у наші можливості? Даремно. Могутність російської армії – це міф, який у будь-якому разі саме нам випало розвінчати. Чи відбудеться російсько – українська війна? Вже відбулась. Путлер тимчасово зупинився не тому, що досяг своїх цілей, а тому, що не має достатньо військових сил для подальшої інтервенції. Боєздатні частини російської армії (всі, кого вдалось похмелити) зараз скупчені вздовж нашого кордону. Навіть "парадні" частини перетягли… Варто захопити шматок російської території – і в росіян одразу зміняться пріоритети. Скоріше всього російські генерали самі свого Путлера негайно повісять. Військові, на відміну від політиків, воювати не люблять (занадто добре знають, як це робиться) і збереженням власної території більш стурбовані (бо краще розуміють наслідки її втрати). Скажете – сили нерівні? Даремно. Основною військовою силою у неядерному конфлікті на сьогоднішній день є система ППО. Не контролюючи небо наступати неможливо – танки та БТРи стають легкими мішенями для бойових літаків та гелікоптерів. А в цьому компоненті ми програємо не більше ніж у півтора рази. Раптовим першим ударом можна знищити все боєздатне угрупування російської ППО. Літаки у нас однакової якості, щоправда у росіян більше – десь 700 - 800 проти 500 наших. Однак при раптовому ударі ця перевага одразу зникне. Радіолокаційні станції у нас однозначно кращі. Стосовно зенітно-ракетних комплексів даних не маю, однак при раптовому ударі цей компонент має бути знешкоджений одразу ж. Скажете – страшно ворога чіпати? Авжеж, і мені теж страшно. А чекати, коли він відірве від України наступний шматок – не страшно? До речі – якщо Росія найближчим часом розпочне масований наступ на Україну, то зовсім не зі сходу і не з Криму, де їх зараз чекає (сподіваюсь) наша армія, а з території Білорусі по двом напрямкам одночасно – на Київ і Тирасполь. Принаймні – це їх єдиний шанс виграти війну, хоча б тимчасово. Шкода, що наші стратеги цього не бачать. Якщо Україна зараз проведе повну мобілізацію – отримає боєздатне мільйонне військо. Регулярна російська армія його не здолає. Може – тому й не проводять. Якщо ж Росія проведе повну мобілізацію – отримає не 5 мільйонів війська (як вам мабуть здається), а революцію і громадянську війну. Скажете – 85% росіян підтримують Путлера? Це вони з дивана перед телевізором його підтримують. А коли доведеться кожному прихильнику особисто йти помирати невідомо за що – підтримка де й подінеться. Саме тому і не слід очікувати повної мобілізації від Росії. Як і ядерної атаки. Ну навіщо їм ядерна пустеля під боком? Це якби в Америці – вони б зраділи… Що ж ми можемо очікувати у відповідь на превентивний удар? Якщо він виявиться успішним – мирних переговорів. Адже Росія залишиться без бойових літаків. Придатних до вживання авіадвигунів Росія зараз не виробляє, Україна їм своїх не продасть (сподіваюсь). Турбуни продадуть? Так в них дорого, зайвих немає, нові робити довго, та й громадська думка не схвалить. Значить – виробити або купити літаки на заміну знищеним Росія не зможе. Принаймні – найближчим часом. А без літаків неможливо вести наступальні дії. Отже – війна на цьому і закінчиться. З найменшою кров`ю, чого ми всі так бажаємо. Якщо ж атака виявиться невдалою – гірше ніж зараз не стане. Всі літаки за один виліт не втратимо – на оборону стане. Бо зараз російське вторгнення – лише питання часу. А що ж в такому разі Турбуни? Висловлять стурбованість нам. І все? І все! Бо вони насправді теж обмежені в своїх діях, причому не лише страхом (передусім – за власний гаманець) але і Майданом. Їхнім Майданом, не нашим. Не чули, що в них теж є Майдан? Тому що він у них віртуальний. Бо активну фазу їх майдан уже пройшов. Кілька віків тому. Тепер йому не потрібно десь збиратись фізично. Турбуни змушені прислухатись до наслідків його життєдіяльності. Тобто до Громадської Думки. Навіть наймогутніший з Турбунів неспроможний її ігнорувати. Бо знає з історії, чим це для нього закінчиться. А Громадська Думка у всіх країнах, на які варто зважати, зараз вважає, що Українці – не тільки жертви невмотивованої фашистської агресії, але і найтолерантніші, найтерплячіші люди на землі. Хто не вірить – продивіться запис останнього засідання Радбезу ООН, на якому Росія марно шукала собі – підтримки, а нам – засудження. Але з Громадською Думкою, щоб була від нас не відвернулась, треба працювати.

Але це вже зовсім інша історія.

З повагою до всіх, хто зберіг розум і совість у ці непрості часи.

Володимир Митус.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Юлія Дукач Аналітикиня проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"