Несвоєчасно про ветеранів

У минулому році ходила до автошколи. Там у мене викладав один інструктор. Більш за все він ненавидів українську мову – просто сатанів від неї. Окрім української він ще ненавидів УПА. Ненависть була лютою. Одного разу інструктор почав мені розповідати одну історію.

"Я раптом дізнався, що у деяких  західних містах України люди позбавили ветеранів УПА необхідності сплачувати комунальні послуги. Ти можеш собі уявити? Вони живуть БЕЗКОШТОВНО! А НАШІ ветерани мають платити!", - голосив він на цілу вулицю.

"Але ж хто заважає і вам попіклуватися про своїх ветеранів? Сплатіть за когось комунальні послуги. Там люди піклуються про інших. То вже проблеми інших міст, що вони не здатні нічого зробити своїм героям", - намагалася заспокоїти його я. Та інструктор нічого не слухав і тільки продовжував верещати: "Ти ще молода і нічого не розумієш! Твоє покоління вже під впливом ТИХ! Ви нічого не знаєте!".

Моїм впливом була моя друга перша вчителька. Вона була зовсім молодою, обожнювала своїх перших учнів. Вона багато нам читала – плекала любов, повагу, вдячність, ніжність, доброзичливість через літературу. Знала, що ми її обожнювали і будемо ладні зробити все аби їй догодити. Вона плакала, коли ми читали оповідання про війну. Сльози улюбленої вчительки – ось і весь вплив. Та чи поясниш?

Сьогодні вийшла з маршрутки на одній зупинці. На розі побачила старенького чоловіка. На охайному, але старезному піджаці – медалі. Чоловік сидів на стільчику з пластиковою склянкою. Просив милостині. Нічого не казав – тільки дякував за подання. А на вулиці вже сутінки, осінь холодна.

Якось одразу згадала ті крики інструктора. Де ж він і його турбота? Де бодай хтось з тих, хто запрошує купу журналістів і поважно з квітами йде раз на рік до чужої квартири вітати стареньких? Де ті, хто обіймається з цими людьми лише тільки раз на рік? Тільки раз на рік! Де хоч хтось, хто зможе піклуватися про цих стареньких людей не тільки 10 квітня чи 9 травня? Хто зможе їх любити не лише за переглядом фільмів про війну.