Їм подобалося моє прізвище і що міліція, почитавши його на моїй посвідці, більше до нас не підходила, незважаючи на те, що вони все-ж почали споживати на дитячому майданчику ту горілку з цигарками, про яку міліціонери попередили ще під час обшуку.

Один начебто безпритульний, інший начебто притулився десь у підвалі. Той другий — охайна людина. Він аж у кінці сказав мені, що бомж, а моїм кросівкам - що в таких не ходив би.

Другий радо ділився спогадами та й просто настроєм, перший на цьому заощаджував, сподіваючись отримати за найменші одкровення хоч трохи грошей. А я старався якнайбезболісніше пояснити, що платити не тільки не збираюся, а й не буду. Так ми і балакали три години, кожен переслідуючи свої інтереси. Шматок компромісного підсумку я вам переповім.

Місце біля київського вокзалу, де купкується середній і нижній клас, аби стати класом робочим, називається у них "п'ятак". Такий собі неофіційний центр зайнятості, де будь-який прораб завжди може надибати чорно- і загалом різноробочих.

Підібрав там один роботодавець нашого – того другого – друга в машину й повіз до себе додому. "Сміття треба винести, 100 гривень плачу". Вдома наш найманий працівник виявив не будівельне сміття, і не тонну, а справді пів пакета побутових відходів під умивальником. У цей час із кімнати показалася дружина в пенюарі, і господар, звертаючись до неї словами "Будеш спорити про сімейні обов'язки — буду пацанам по 100 гривень за це платити", дав моєму співрозмовнику обіцяне - гроші і пакет.

Можливо, мали б ми з вами трохи більше таких оповідок, якби той перший не зафукував пориви говіркої вдачі того другого. Перед прощанням зі мною другий ось що першому на це відказав: "Я понял. Ты увидел в нем репортера, и перестал видеть человека".