ДІМ-ДОМ-19: Дива у рожевому кібуці
Нагадування автора.
Дія мого "недектива" відбувається у сусідній з нашою Країні, де за неймовірним збігом 3 липня 2012 року обри тамтешнього вищого законодавчого органу, який у них іменується Сенобром, прийняли "Закон про букву "ї", що має багато спільного з "Законом про засади державної мовної політики", ухвалений рік тому депутатською більшістю Верховної Ради України. Тож моя розповідь про те, чим відлунило у Країні введення в дію ганебного і водночас небезпечного для її народу закону і які події розгорнулись тут у ніч на двадцять перше грудня дві тисячі дванадцятого року. Оскільки в Україні не було і не могло бути нічого подібного, збіги у іменах героїв, географічних назвах, характерах і біографічних даних обранців народу, а також особливостях двох мов мають виключно випадковий характер або є недоглядом автора.
ДІМ-ДОМ
Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах
Розділ 19
Дива у рожевому кібуці
Поселення, куди поспішав голова Служби безпеки Дім-Дому з заступниками, насправді не було кібуцом, яким його придумали вихідці з українського міста Ромни для ізраїльської землі. На відміну від Даганії, що постала свого часу неподалік озера Кінерет, наш кібуц не мав ні єдиної соціально-економічної структури з усуспільненими знаряддями і засобами виробництва, ні, звичайно ж, колективного керівництва, замість якого призначило собі вождя.
Та й поселенням вотчина Павла Могильного, зрештою, не була.
Тут не сіяли нічого, крім порожніх надій у зневірених людських душах, а жнивувати виходили лише на негласні доларові плантації, яким віддавали перевагу за оптимістичний зелений колір.
Від єврейського наш кібуц перейняв тільки спільні двері, оббиті дешевим коричневим дерматином і прикрашені ромбиками зі сталевої струни, натягнутої між рифленими меблевими гвіздками. Дерматин з ромбиками мав свідчити про невибагливість мешканців і їхню близькість до простого люду, що живе за такими дверима.
Проте у нашому випадку вони лише відігравали роль спільних дверей – за ними ховалися не менш розкішні персональні володіння, ніж на інших поверхах Дім-Дому.
Ліворуч від псевдо-дверей було прикріплено профіль самопроголошеного вождя світового пролетаріату у вигляді круглого ордена. Під орденом височіла щербата від довгого стояння ваза з тією таки лисуватою парсуною на кривій поверхні, а у вазі сиротіли сім тендітних гвоздик, що розбіглись через щедрий простір у різні боки – аби стороннім здавалося, що посудина повна квітів. Біля правого одвірка біліли під склом два прямокутники у золотій рамі зі срібними паспарту. На одному було розміщено цінники зі знаменитого московського гастроному №1, які сповіщали: кілограм "Лікарської" ковбаси коштує 2 рублі і 20 копійок, пляшка горілки – 2 рублі 87 копійок, а сигарети "Прима" – 11 копійок за пачку. Другий папірець мав вигляд меню, винесеного невідомо ким з невідомо якої їдальні. Це давнє меню наполягало, що котлета має коштувати 11, гарнір до неї 5, а компот – 3 радянських копійки.
Над входом у кібуц, над профілем вождя у вигляді ордена, над широченною вазою з підсохлими квітами і пам'ятними цінниками яскравіло гасло: "Назад – у наше світле майбутнє!", попереду емоційного гасла красувався мужній профіль Павла Могильного, списаний з нього до того, як у його штанях сталася мокра прикрість.
Навіщо йти вперед, аби виходило назад, Підмогильний не розумів, та йому було й не треба. Він рішуче постукав у двері, наче був турецьким султаном Сулейманом у фільмі про українську невільницю Гюрем.
Напевне, стук вийшов переконливим, бо хтось відчинив, і маршал переступив півметровий завширшки поріг.
"А двері не такі вже й ненадійні, як здавалися", – професійно відзначив.
– Ну що тут у вас, показуйте, – попросив маршал Могильного, наче Павло Іванович не втік або встиг якось наздогнати.
Очільник рожевого каганця не відповів. Його таки поруч не було.
Проте Підтинний і без сторонньої допомоги побачив, що скульптурна композиція у вигляді двох осіб, що схрестили в екстазі запаморочного єднання наявні у них знаряддя праці, має незвичний, більш масовий і, найдивовижніше, галасливий вигляд.
Маршал навіть упізнав її не одразу.
Постамент щоправда змінив лише колір. Зі сталевого, який маршал безпеки дозволив свого часу завезти на підвідомчу територію, здивувавшись, що той прибув без пам'ятника, постамент нині сяяв золотавим, наче його натерли випускники пітерських військово-морських училищ, переплутавши з яйцями коня Мідного вершника.
Підтинний кілька років поспіль очікував, що російський олігарх Павлишин навздогін масивній тумбі пришле і пам'ятник, адже від самої тумби, навіть такої високої, краси мало, і ця краса сумнівна, проте чекав марне. Замість гіпсових, мармурових або бронзових людей на постамент, до загального подиву, почали встановлювати живих. Парами і на всю ніч, з'єднавши над головами руки і виставивши вперед по одній нозі.
Могильний власноруч склав графік і завірив відповідною печаткою. Для порядку й аби не чинилася плутанина. Тож рожеві обри знали, коли кому бути живим пам'ятником. Трудність виникла з прекрасною статтю – без жінок гармонійної нічної пари не складеш, а їх у каганці вчетверо менше за чоловіків. Довелося шукати підмоги серед молодих і свідомих мешканок Столиці. Дівчатам нагадали про патріотичний обов'язок і вірність традиціям. Посвячені ж у таємницю обри хоча й вважали чергування обтяжливим, адже спати стоячи не вміли, проте повинність слухняно несли, адже...
Підтинний був у курсі секретного "адже". Річ у тім, що подарунок олігарха Павлишина насправді мав служити не постаментом для пам'ятника скульптора Мухіної, який так і не довезли і на який щоночі натякали власним виглядом мешканці кібуци, злізши на нього і взявши у руки хто серп, а хто молот. Неоковирний з виду подарунок відігравав роль фінансового підмурівка для рожевого каганця – з нього розгорялося полум'я благополуччя Павла Могильного та його соратників, оскільки постамент олігарх відлив з чистісінького золота.
Отож рожеві обри насправді злазили на постамент не для демонстрації єдності серпа і молота, не для побути пам'ятником скульптора Мухіної, а для конспірації й щоб уночі ніхто не вкрав їхнього золота.
Цієї тривожної ночі чергувати випало доволі симпатичній парі – Вероніці Бідній з квартири двісті п'ятдесят п'ять і Степану Безсонову з одинадцятої. Їх і побачив маршал на тлі некремлівських зірок, що встигли висіятися на чорній цілині міського неба.
Проте обличчя фарбованої білявки і коротко стриженого брюнета цього разу мало нагадували живих людей – вони мали колір відтятої голови Хрущова на власній могилі, яку відлив опальний скульптор Ернст Нєізвєстний – тобто були на вигляд або мідними, або золотими, як і постамент під ними.
Іншою особливістю, як ми вже відзначили, була скульптурна група навколо золотого підніжжя у вигляді щільного, але безладного і неспокійного натовпу, котрий нагадував припнутий мурашник, якого раніше тут не було...
(Далі буде)
ДІМ-ДОМ. Розділи 7-8 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділи 9-10 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 11 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 12 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 13 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 14 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 15 читайте тут
