ДІМ-ДОМ-18: Долар у роті і цілунок на прощання
ДІМ-ДОМ
Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах
Розділ 18
Долар у роті і цілунок на прощання
Між тим мольфар придивлявся до інших жіночих душ. Вірніше – до тіл, оскільки душі, по-перше, йому не підвладні, а по-друге – невидимі, через що він не зміг би потім довести товаришам факт покарання, і наразив би грішних мешканок Дім-Дому на додаткову прикрість.
Та й "придивлявся" – то з мого боку перебільшення.
Старун, як і раніше, сидів у сквері на лаві під ліхтарем, склепивши повіки, всім своїм виглядом показуючи, що дуже втомлений. Поверхами Дім-Дому заміть себе відправив ширяти ...
Любий читачу, я знову у скруті, бо не знаю, що замість себе посилають чарівники, коли треба покарати на відстані. Припускаю, це має бути субстанція тверда і непохитна, інакшою на жінок не подіяти. Може, воля? Мало що з нематеріального у світі твердіше за неї.
Нехай буде воля.
Воля, що набула контурів мольфара – для наочності й аби не виникало плутанини з іншими дійовими особами.
Цього разу тверда воля карпатця накрила одразу три квартири: двадцять третю, двісті третю і двісті чотирнадцяту, де звили собі затишні гніздечка Т.Д. Вахромєєва, Т.В. Грамота і С.Ю. Кюрі.
Палати Тамари Денисівни було оформлено у біло-чорних тонах.
Столи виточені з білих сталактитів. Стільці мають круглі, наче пігулки анальгіну, спинки і сидіння, закріплені на білому бамбуку рідкісної породи. Білі, оббиті виготовленим за старовинною технологією китайським шовком, дивани і крісла з поруччям зі сніжного дуба, привезеного з Аляски. На сліпучо-молочних мармурових стінах у важких рамах з білого смарагду висять великі фото господині – вони нагадують пам'ятні моменти її змістовного життя, переважно – неформальні зустрічі з Верховником і таємничою особою з рудим чубом на ім'я Король, яку ніхто ніколи не бачив, хіба що на поодиноких світлинах в оточенні одних і тих же людей.
І от ця зразкова, наче у дімдомівській лікарні, білість, відбивалась у запаморочливій чорноті підлоги.
Я б сказав, що саме так у дзеркалі міського озера відбивається навколишня урбаністична краса, якби озеро, що лягло до ніг мольфара, коли його субстанція ступила до помешкання, не здавалося нафтовим, тобто – мертвим.
"Що ж їй присудити?" – подумав сивобородий Старун, побачивши, що господиня припала обличчям до лакованої чорної поверхні.
Він згадав, як цікаво було лігши на лід Деркула, дивитися на рибу під собою – лінивих линків, нахабних щук, на безстрашну дрібноту, що намагається ткнутися своїм носом у твій. Бувало, Старун примерзав до поверхні, захопившись видовищем.
Розчулившись, невидимий гість і собі ліг поряд з кругловидою жінкою, але замість очікуваних линків зі щучками побачив крізь скло прямокутники зелених безхвостих істот. Пройшовши парадом перед пані Вахромєєвою, вони щільними нескінченними косяками зникали у кришталевій печері, що нагадувала крутобокий гаманець з металевими защіпками. Точнісінько такий, як колись украли на базарі у Василевої матінки.
"Скільки ж вона отак лежить? – подумав карпатець, але питати не став. Мабуть, довго, на голівоньку з короткою стрижкою встиг лягти пил. – Правду кажуть, людині ніколи не набридає дивитися на вогонь і те, як у власний гаманець течуть гроші".
Ну от і рішення: хай у неї замість язика виросте стодоларова купюра. Хрустка і колюча.
"Пані Вахромєєва звикла, що замість неї говорять гроші. Їй це навіть подобалося, тож нехай тішиться. Віднині її язиком буде банкнота".
Мольфар звівся, аби йти.
Наче вітром, підхопило з поверхні нафтового озера і господиню білосніжної квартири – вона відчула раптову незручність у роті, проте гукнути покоївку не змогла, лише зашелестіла тим, що тепер було у її роті.
Оселя Тетяни Василівни була значно скромнішою, та й квіту на обличчі, яким буяла пані Вахромєєва, не спостерігалося. Пані Грамота виглядала так, наче була вчителькою і щойно провела шість уроків поспіль у галасливому класі, мешканців якого не цікавить ні вбивство братами Карамазовими старої графині заради таємниці трьох карт, ні те, навіщо Тетяна Ларіна втопила разом зі Степаном Разіним собачку Муму.
Мольфару навіть шкода стало – таким змарнілим здалося обличчя з глибоко посаженними очицями, і замість вчинити планову прикрість йому захотілося возложити на голову нещасної цілющі руки і потримати, поки оживе.
Проте господиня, схоже, відчула чужу присутність: пересмикнула плечима і нервово відвернулася до вікна, нагадавши павича.
"Не дай, Боже, заспіває!, – стурбувався Старун. Він не любив гортанного співу павича, той нагадував крик божевільного, і щоб попередити небажані для нервів звуки поспішно вирішив: – Нехай вона заніміє!".
І пані Грамота, котра насправді й не думала співати, вона робила це виключно під чарку й лише у гурті – щоб не вирізнятися, справді втратила здатність розмовляти.
Жінка помітила це не одразу, бо мовчання було для неї звичнішим за розмови. Для натискати клавіші у залі Сенобра голосу не треба, до трибуни вона не ходила, вдома жила самотньо, і до неї давно ніхто не заходив. Невелику домашню бібліотечку, переїжджаючи до столиці, вона брати не схотіла, тож у кімнаті бухтів лише телевізор, а з ним душевної розмови ніколи не виходило.
А от Софія Юліанівна виявилася кращою, ніж на фото. І як не опирався карпатець, проте двійко грішних думок таки не вберіг, і вони, прослизнувши між нещільно стиснутих вуст, пірнули під сорочку і ніжними пальчиками заходилися лоскотати груди.
"І навіщо їй та політика?" – наспіла третя думка і перші дві ковзнули по тілу ще нижче.
Пані Софія, вийшовши з басейну, розчісувалася перед дзеркалом.
Пліткували, оце дзеркало винесли з бункера Гітлера в останній день квітня 1945 року, місяців дев'ять воно зберігалось у передмісті Потсдама, потім ще десь, аж поки у жовтні 1990 року батькові товариші подарували його юній тоді Софійці. Подейкували також, що коли вимкнути світло, запалити сім пар свічок, куплених у храмі Гроба Господнього, сісти перед дзеркалом і довго вдивлятись, у його глибинах, наче у телевізорі, оживе перший і він же останній день подружнього життя фюрера і його бідолашної дружини – аж до четвертої години тридцятого квітня 1945 року, коли диявольської сили штурмбанфюрер СС Отто Гюнше, допомігши вмерти слабосилому канцлеру, рішуче підхопив під руку бліду, наче смерть, Єву Браун і поволік за броньовані двері. Про це колишній ад'ютант фюрера міг би й сам повідати, адже помер, коли пані Софії було двадцять шість, але такі деталі її не дуже цікавили.
Нікого, крім себе, у розкішній скляній вітрині, вбраній у важку срібну раму, жінка бачити не хотіла, особливо після того, як уперше роздяглася перед ним догола, і дзеркало від побаченого захоплено зойкнуло.
Та й боялася Софія Юліанівна темних скляних глибин, не знаючи, що найнебезпечніші чорториї ті, що визрівають у власній душі.
От і нині дзеркало, не приховуючи захоплення, оглядало з ніг до голови молоде принадне тіло: акуратні овальні нігтики, вигідно відтінені педикюром; стрункі ноги з тонкими щиколотками, красу яких нині розучилися цінувати; круглі коліна; розгонисті стегна, що стрімко переходять в осину талію; звивисту, наче намальовану, змійку – данина наступному року, що виповзає з прихованої низини живота; незрадливо пружні груди, які скрадають трохи заширокі плечі; неспокійні, коли нема кого обіймати, руки; шию зі слідами недавніх поцілунків; грайливу, з легкою іронією, посмішку; голубі очі; скуйовджене русяве волосся... Все це дзеркало всотувало в себе, вбирало, наче бедуїн воду після кількатижневого переходу через пустелю.
– Ти скоро? – почувся нетерплячий чоловічий голос, і скляна серпанкова поверхня нервово здригнулася.
Жінка з тілом незайманки і прізвищем, запозиченим у дослідниці явищ мертвої природи, була найкращим, що будь коли відбивалось у старому дзеркалі, і воно завжди відпускало її неохоче.
– Зараз прийду, – усміхнулася сама до себе Софія Кюрі і, ледь розімкнувши вуста, грайливо наблизилася до ідеально відполірованої німецькими майстрами дев'ятнадцятого століття поверхні.
Нагода була слушною, і мольфар не став роздумувати.
"Сама підставилася", – хмикнув він і, збивши повітря у невидиму хвилю, спрямував пружний згусток енергії на спину голої красуні. Тієї ж миті вона м'яко ввійшла у двадцятиміліметрову товщу скла, вкриту з протилежного боку тонким шаром срібла пополам з алюмінієм.
Увійшла у тверду структуру, наче та була водою, і пані Софія в неї пірнула...
Пірнула і зникла, як шістдесят років тому, зникла білява красуня Єва Браун.
Василь Старун, проводив її співчутливим поглядом: "Компанія може й з не надто приємних, але це все таки краще, ніж смерть".
Він хотів було зітерти слід поцілунку, яким жінка приклалась до свого колишнього відбитка, проте не знайшов у собі сили.
Такий відбиток лишила колись на його щоці волоока дівчина з паралельного потоку Луганського педінституту, і він ніс його від міської окраїни до гуртожитку, що стояв тоді у провулку за центральним кінотеатром, час від часу обережно торкаючись пальцями його ніжних крилець: чи не спурхнув, бува, поцілунок коханої, чи не пересів на кого іншого або на кульбабу при дорозі.
"Хай і цей поживе, – подумав, залишаючи кімнату. – Може, і йому хтось зрадіє, зніме з холодного дзеркала і пересадить собі на серце або ще куди..."
(Далі буде)
ДІМ-ДОМ. Розділи 7-8 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділи 9-10 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 11 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 12 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 13 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 14 читайте тут
Коментарі