ДІМ-ДОМ-15: Побачення з Марічкою
ДІМ-ДОМ
Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах
Розділ 15
Побачення з Марічкою
Поцілунок був з яскравим присмаком шоколаду.
Відірвавшись, вона винувато поклала голівку на груди і звела очі:
– Я ж не знала, що ти прийдеш. Читала книжку і...
– "Престиж?" – поцікавився Василь, спіймавши язиком горішок.
Від'їжджаючи, він поклав перед нею десять солодких плиток, аби вона потроху смакувала і згадувала його. "Кажуть, він поліпшує настрій", – пояснив, ніяковіючи, – шоколад приніс дешевенький, можна було б купити кращий, але тоді б не вийшло кілограму, а йому хотілося принести саме стільки – як мріялось отримати самому у дитинстві.
– "DeLaf?e", – уточнила Марічка й одразу схаменулася. – Вибач... Твій також був смачний, але швидко скінчивсь. Я знаю, корисно з'їдати не більше сорока грамів, та й ти казав... Але як його зупинишся, коли плитку розгорнуто, і вона перед тобою. Не вмію я зупинятись... Це дуже погано?
Лише тепер він помітив на її устах золоті іскорки. "Швейцарці таки справді вкривають плитки золотом", – подумав, а вголос промовив:
– Хіба в тобі може бути щось негарним.
– Ще і як може! Ти мене ще не знаєш, – засміялася дівчина. – І які ж тебе вітри принесли? Давно приїхав?
– Увечері.
– І одразу до мене? – Пригорнулася міцніше.
Василь замовк. Йому не хотілося вплутувати кохану у хлопчачу справу. Не через батька. Не хотів наражати на небезпеку. Але й брехати не міг.
– Не одразу, – нарешті мовив. – Та й не один я приїхав. Якщо хочеш, розповім. Мушу, розповісти...
І він розповів. І про потрясіння, яке пережив третього липня, і як на його гнівний заклик у соціальній мережі, що починався словами "Прийшов грізний час для нашої Батьківщини..." відгукнулося 400 молодих добровольців, і як зібралися вони за десять днів в актовому залі школи № 23 його рідного міста і сформували бойовий загін, і як розподілили обов'язки і роз'їхались готуватися до походу...
– Тобі випала Столиця – шукати підступи до Дім-Дому, так? – Зупинила розповідь Марічка. – І ти приїхав, завів знайомство зі мною, так?
Її очі налилися вологою.
– Не зовсім, – Василь узяв її руку у свою. – Мені справді поталанило зустріти тебе, завжди дякуватиму долі за цей подарунок... Але дімдомівкою і донькою маршала ти виявилася потім. Вже після того, як влаштувався сюди працювати. Я винуватий лиш у тому, що не за призначенням використав твою карту.
–Яку карту? – Витерла сльози дівчина.
– Ти її дала, аби я швидше міг діставатися до тебе, обідньої ж перерви мав сорок п'ять хвилин, а я зняв копії й роздав хлопцям... Я тоді не міг всього розповісти, це ж не лише моя таємниця. А коли почув твоє прізвище, взагалі розгубився...
– Що ж змінилося тепер? – Від її обличчя знову війнуло образою.
– Я люблю тебе... Та й ніхто не знає, чим усе це може скінчитися. От і прийшов...
– А не боїшся, я ж розповім татові?
– За себе – ні.
Вони помовчали.
– Мене також обурила та підла колотнеча навколо літери "ї", – тихо мовила Марічка. – Одні з бичачою впертістю пропонували її звідусіль викреслювати – мовляв, з нею багато плутанини, люди не знають, куди її ставити, а куди – не треба; інші – навпаки: з піною біля рота доводили, що ця літера – найдорожче, що в них є, бо вона, наче Геракл, тримає на собі небо національної ідентичності. А накричавшись біля мікрофонів, ще хвилину тому принципові біло-чорні обри разом з не менш затятими блакитними йшли у ресторан і до ранку чаркували за спільним столом. І мармизи у них однаково круглі й однаково червоні. Мабуть, від переживань за букву "ї"... А хіба не підле рішення, на яке вони зрештою вийшли? Хай, мовляв, "ї" лишається й далі, проте всі слова, що її містять, мають неодмінно і негайно дублюватися словами без цього не всі зрозумілого графічного значка – аби громадяни мали вибір, вимовляти його чи ні, – поступово дівочий голос зміцнів, останні слова наповнилися непідробним гнівом.
– На виконання того історичного рішення під назвою "Дім обрів" і з'явився напис "Дом обров". Побачивши його, один з дотепників вигукнув: "Суцільний тобі Дім-Дом!" – і воно прижилося. Так ми стали Дім-Домом, – з гіркотою завершила монолог донька маршала Служби безпеки.
– То ти – з нами? – Радо спитав непроханий гість Дім-Дому.
Марічка стенула плечима і повела до порога. І вже там почепила на шию коханому портативний навігатор у вигляді звичайної флешки.
– Це тобі замість клубка Аріадни, – сказала, поцілувавши. – Аби не заблукав у наших лабіринтах і швидше міг пересуватися.
– Тепер точно не заблукаю, – Василь ніжно торкнувся губами її носика. Коли він зробив так уперше, вона здивовано відсторонилась, а потім посміхнулась і сказала: "Це наче каштан у подарунок". Хлопець усміхнувся, пригадавши, і додав: – До речі про тата: саме до нього я і поспішаю. Забіжу у службу зовнішнього спостереження, дещо прихоплю – і до нього.
– Навіщо? – Стривожилася Марічка. – Ви нічого лихого йому не зробите?
– Навпаки, я хочу допомогти, – заспокоїв хлопець. – У розслідуванні. Та й узагалі... треба ж бути у курсі, як просувається кримінальна справа. Не хвилюйся, кохана, все буде добре.
Василь поглянув на годинник: треба поспішати. Напевне, шеф СБ Д-Д встиг затребувати записи камер внутрішнього спостереження і їх у ці хвилини вже монтують. Він має встигнути – перехопити і доправити, кому слід. Іншої нагоди опинитися на час операції поряд з маршалом не буде.
І він, як ми вже знаємо, встиг. Наздогнав його на дорозі у рожевий кібуц і не по-військовому доповів:
– Є новини. Я зігнав на iPad усю інформацію з камер зовнішнього спостереження. Є цікаві картинки. Коли хочете переглянути?
(Далі буде)
ДІМ-ДОМ. Розділи 7-8 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділи 9-10 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 11 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 12 читайте тут
Коментарі