ДІМ-ДОМ-14. Ліфт, що везе невідомо куди
ДІМ-ДОМ
Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах
Розділ 14
Ліфт, що везе невідомо куди
Василь ще у серпні завів серед дімдомівських працівників знайомства і згодом влаштувавсь інженером з обслуговування зовнішніх щупалець Спрута Багатоокого. Це дозволило зорієнтуватися в електроніці системи спостереження Дім-Дому, трохи примелькатись у владних коридорах і, головне, роздобути карту.
Хлопець знайшов ліфт і натиснув кнопку двадцять другого поверху.
"Куди насправді приїдеш, ніхто не знає, – пригадалися Марійчині слова, коли вона вперше запросила хлопця до себе. Він тоді усміхнувся: "Гадаю, на двадцять перший. Я також у себе тисну кнопку одинадцятого, а приїжджаю на десятий, мушу враховувати нульовий цоколь". – "А от і ні!" – заперечила дівчина. – "У вас два цоколі? Чи, може, й три? – не знітився гість. – Теж нескладно вирахувати". – "Не у тому річ, – посерйознішала Марія. – Наш ліфт може взагалі піти по горизонталі або й униз". – "От тепер не розумію". – "Це один з елементів безпеки. Я знаю номер поверху, проте не певна, що наша квартира справді розташована на двадцять другому". Василь не повірив, але внутрішньо напруживсь: їхав і прислухався, чи не поповзуть під горло кишки, як буває під час спуску у швидкісній кабіні. Проте ліфт ішов м'яко, лише одного разу здалося, буцімто він зробив круте півколо, наче змінив напрямок руху. – "Не переймайся, – посміхнулася супутниця і запитально позирнула. – Поступово звикнеш". – "Звикну?" – радо відгукнулося серце, проте хлопець змусив його замовкнути.
Серед розкоші Василь ніяковів. Навіть у звичайному добре вмебльованому помешканні, яких у Столиці чимало. Марійчина ж квартира приголомшила. Переступивши поріг, він перетворився на кам'яного Григорія Сковороду – наче й він у потертій свитині й сірих від дороги лаптях забрів у чуже століття. Хлопець так би й стояв – німотним філософом на подільському Торговому майдані, якби дівчина не кинула улюблене слівце: "Не переймайся". І додала, тягнучи за руку до своєї кімнати: "Тут усі такі, типовий проект. А далі – хто вже чого накрутить і понапридумує: одні прибудовують до наявного, розганяючи квартири до неймовірних площ, інші бурштином та смарагдом оздоблюють... Верховник, подейкують, за своїми дверима справжній палац розгорнув і обніс його семиметровим парканом, а вбиральню вимостив срібними пластинами і поставив золотий, вибач за натуралістичні подробиці, унітаз". – "І що, він у нього ходить?" – Напівсерйозно уточнив Василь. – "І не просто ходить, а демонстративно". – "Невже при людях?" – "Та ні – навмисне старається щоразу обмочити і обгидити аж до сидіння: мовляв, клав я на це золото". Хлопець відчув незручність від такої деталізації й аби змінити тему, зняв з полиці книжку у бузковій обкладинці. – "Ти любиш Ліну?" – спитав. – "А хіба її можна не любити? – здивувалася Марічка і, трохи подумавши, процитувала: "Спини мене отямся і отям така / любов буває раз в ніколи / вона ж промчить над зламаним життям / за нею ж будуть бігти видноколи / вона ж порве нам спокій до струни / вона ж слова поспалює вустами / спини мене спини і схамени / ще поки можу думати востаннє / ще поки можу але вже не можу / настала черга й на мою зорю / чи біля тебе душу відморожу / чи біля тебе полум'ям згорю". Дівчина зупинилася напроти, взяла з хлопцевих рук томик поезій: "Хто ще сьогодні здатен так написати про кохання? І зауваж: раніше цей вірш розміщували всередині або наприкінці, наче ховали, аби одразу не обпік, а тут – відкриває книжку. Вже за це її варто купити. Взагалі ж Ліниного у мене – все, що вона видала".
Вперше він побачив Марічку за редакційним столом перед стосиком рукописів, вона вичитувала щось не надто цікаве, роблячи на полях акуратні помітки. Червона сукня, акуратно підібране темне волосся, вузенькі окуляри у тонкій оправі – вона була уособленням сумління.
"Таким і має бути класичний літературній редактор", – замилувався хлопець. Проте тьохнуло серце іншим разом.
Нині й не згадати, кого він чекав біля станції метро у центрі міста, але у тунель підземного переходу ступила вона: розпущене волосся вигравало за плечима штормовими хвилями, коротка сукня ледве встигала за пружною ходою, обличчя світилося посмішкою, яка ще не народилась, але вже була, а очі... Раніше сховані за скельцями окулярів, вони тепер зорили так, наче були на небі, а він перед ними – подорожній, що загубив дорогу. Дівчина, здавалося, нікого не помічала, вона поспішала – так ідуть, коли за поводиря навіть ще не поклик, а його передчуття. Вони ні про що не змовлялися, проте у Василевому серці дедалі сміливіше розквітало переконання: вона йде на побачення з ним. За мить Марічка помітила хлопця і здивовано зупинилася: "Привіт... Ти що тут робиш?" – "Чекаю, – розгублено відповів. – А ти?" – "А я йду", – засміялася вона. – "Хочеш каштан?" – запропонував він, тому що стояв серпень. – "Хочу. Мені ніколи не дарували каштанів..." – І вони неспішно рушили алеєю зі старих дерев.
І от тепер Василь викликав ліфт і натиснув кнопку двадцять другого поверху, щоби їхати до коханої.
Він не був певен, що чинить правильно, але й не хотів, коли все відкриється, аби вона дізналася про нього і його друзів з чужих вуст. Тоді вийде, він був з нею нещирий.
"Ще подумає, я навмисне закохався – заради проникнути у Дім-Дом".
Марічка була єдиною донькою маршала Служби безпеки Підтинного.
Примітка: Сенобр – вищий законодавчий орган Країни.
(Далі буде)
ДІМ-ДОМ. Розділи 7-8 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділи 9-10 читайте тут
ДІМ-ДОМ. Розділ 11 читайте тут
Коментарі