ДІМ-ДОМ-9-10. Перша смерть
Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах
Розділ 9
На порозі
Вони усвідомлювали, що вирушають у чужий світ, вважай на іншу планету, тож наперед вирішили не дивуватись і не зупинятись у дорозі на довше, ніж знадобиться для виконання місії.
"Ми не маємо права ні на сумніви, ні на співчуття, – пояснив той, хто зібрав їх. – Нам доведеться забирати батьків у дітей і забирати назавжди. Це місія не для м'якосердих". – "І чоловіків від дружин забиратимемо", – догідливо додав один з тих, хто тепер не з ними. – "Ні. Власних дружин майже всі обри давно покинули і тримають віддалік і для годиться. А живуть з коханками", – заперечив той, хто згуртував їх на похід.
Євтєєв позирнув на ватажка, той і сьогодні був у вишиванці.
– "Хто ти є? – тоді спитали у нього. – І чому маємо йти за тобою?", – спитали. – "Підземний плитовий, – відказав хлопець, хоча чорнявим був від природи і сумних віршів, а не від шахти. – І не за собою я вас кличу".
Вони й самі розуміли і питали для знайомства, аби знати, хто поряд.
– "Як тебе звати?", – стишили голос. – "Василь". – "І все?" – "І все". – "Ти все таки нахаба, – підвівсь один, щоби вийти. – Право на саме ім'я у наших землях мають лише двоє: Тарас і Ліна. Решта повинна щось додавати до імені". – "Досі я мав що додавати, – не образився Василь, – а віднедавна – не знаю... Як і кожен з вас. Якщо ми зараз не підемо, за кілька років не лише імен своїх, самих себе не знайдемо серед решти світу".
І вони пішли, як ідуть брати, – дванадцятеро з тих, хто зібравсь увечері 13 липня 2012 року в актовому залі школи № 23. І домовилися не дивуватись і не зупинятися – ні перед дивами чужого світу, ні перед кров'ю його.
Проте переступивши поріг підвалу, зупинилися. Та й було від чого.
Розділ 10
Перша смерть
Вразила труба величезного діаметру, що спустившись зі стелі, бігла вдалечінь і зникала за підземним горизонтом. Такі ж труби штабелями лежали вздовж стін – всередині кожної можна було гуляти, не пригинаючи голови. Навіть Михайлові Котляревському, котрий набив на лобі гулю, заходячи до будівлі Центрального вокзалу. Здивований хлопець пройшовся одним зі сталевих тунелів, навіть підскочив, щоб дістати гори. А потім виліз і поглянув на стелю підвалу:
– Це ж як треба їсти, щоб у таку трубу випорожнятися?
Ватага розсміялася:
– Це не каналізаційний стояк, друже!
– А навіщо ж тоді його до будинку під'єднано?
– Обри через цю трубу з Росії газ женуть, а коли припече – на реверс переключають.
– А реверс їм навіщо? – не переставав дивуватися полтаець. – У нас же газу немає – такого, щоб на продаж?
Василь поклав руку на плече:
– Обри через неї тікають. Знаєш, скільки їх уже за кордоном осіло? Їм без цієї труби не можна, це труба їхньої дружби і взаємовиручки.
Котляревський ударив по стояку кулаком, аж луна прокотилася безкраїми, як здалося прибульцям, просторами підвалу:
– То треба її перекрити! Аби жоден цієї ночі не втік!
Проте зробити цього не встиг.
Гуркіт, породжений зустріччю сталевого кулака з трубою, зшитою з не менш міцної сталі умільцями заводу, заснованого на донецькій землі далекого 1898 року на гроші Бельгійського анонімного товариства, облетівши приміщення, помережене дротами, завалене трубами, контейнерами, ящиками, вагонами з рудою і нікелем, вугіллям і добривами у поліетиленових мішках, заставлене новенькою військовою і сільськогосподарською технікою і ще багато чим, що прибульці розгледіти не встигли, повернувся до принишклого юнацького гурту. Крутнувшись навколо могутнього стояка, пофарбованого для краси й інтелігентності у біле, потужна звукова хвиля вдарила у двері з цифрами сім і один.
Червоний, насичений калиновою кров'ю і збитий у три шари, столітній дагестанський дуб не витримав удару і разом з одвірком увірвавсь у приміщення, котре досі охороняв від сторонніх очей, і, врізавшись у перепону, як здалося хлопцям, котрі лише очима його провели, затих.
Василь дістав з кишені роздрукований на принтері список.
– Сімдесят перша... Хто там у ній?
І мовив за мить:
– Рустам Мухлаєв. Що ж, хай буде. Нам байдуже, з кого починати. Чи не так, браття?
І кивнув, аби йшли за ним.
Проте тиша за дверним отвором виявилася короткою.
Увійшовши, хлопці побачили, що на верхівці височенної піраміди у глибині величезного залу, качнувсь і посунув униз ящик. Хлопцям він здався не більшим за сірникову коробку, але, падаючи, зачепив два нових, а ті два – вже чотири, а вони обрушили вісім – і за кілька секунд з рукотворного Евересту вже мчала лавина запаяних у поліетилен ящиків, крізь який видніли білі голівки пляшок, на очах перетворюючись на гострозубу масу з картону, скла і горілки.
Василь розставив руки, зупиняючи тих, хто ступав за ним.
Луганець рвонувся, було, до худорлявого чолов'яги, котрий, задерши голову, закляк біля підніжжя горілчаного Евересту, проте товариш зупинив його:
– Облиш, Сашко... Хіба ми не по його грішну душу прийшли? Це ж Рустам, а ото, – показав на гору, що стрімкими потоками ринула навсібіч, – те, що він не встиг вивезти і продати. Достойнішого фіналу й не придумати.
Худорлявий з квадратними вилицями чоловік нарешті усвідомив рівень небезпеки, проте врятуватися не встиг. Гострозуба лавина перемолола його з механічною сумлінністю, кинувши до ніг мимовільних свідків закривавлений швейцарський годинник вартістю 230 тисяч доларів, купленого покійним під час першого відпочинку в готелі "Монте-Карло Бей".
Сумчанин Іван Низовий гидливо відсунув черевиком ексклюзивний виріб чи то Боба Ділона, чи може й Абрахама-Луї Перрле, він їх плутав через своє невігластво, і сказав:
– Вітаю з початком. Навіть рук бруднити не довелося...
– Авжеж, – потер кулак Котляревський. – Лише рука болить трохи. І, здається, синець проступає...
(Далі буде)
