Дитяча сльоза більша за космос
"Тоді їх міг врятувати хліб, тепер їх врятує пам'ять"... саме під таким гаслом прийшли минулорічні роковини вшанування пам'яті жертв голодомору. Мільйони безневинних людей загинули у мирний час у власній державі лише тому, що були українцями... Масштаби цієї трагедії мабуть важко оцінити адекватно, кількість жертв ще досі неможливо точно підрахувати та навряд чи колись вдасться. Єдине, що ми зараз можемо зробити – пам'ятати та шанувати усіх, хто втратив своє життя тоді...
У кожного народу є своя трагедія, те спільне горе, яке об'єднує людей, змушує замислитись над минулим, викликає почуття скорботи. Для когось – це війна, для когось – катаклізми, для нас це – штучний голодомор, геноцид українського народу. Одна із найстрашніших сторінок історії нашого народу, яка не має права на забуття чи навіть примирення із жорстоким фактом. Є речі, які глибоко закарбовуються у пам'яті, травмують психіку, навіть передаються наступним поколінням. Останнім часом вже говорять про генетичну пам'ять... Так, саме на генетичному рівні у нас, українців, закладена любов до хліба, і може навіть не любов, а повага... Напевне, перше, що мене навчили, це коли падає хліб, то обов'язково його потрібно швиденько підняти та поцілувати... І ніколи не виникало питання чому? Тому, що це хліб, а хліб, то святе!
Найбільше, що вражає людську душу – це біль втрати. Страшно уявити, що відчуває матір, яка бачить повільну смерть власної дитини та розуміє, що нічим не може їй допомогти... що відчуває селянин, в якого відбирають останні харчі, а поруч плачуть, спухлі від голоду, діти... До болю крається батьківське серце, коли бачить сльози дитини, сльози відчаю, безнадії, бо "дитяча сльоза більша за космос" (Ліна Костенко). А найстрашніше те, що немає чим зарадити. За підрахунками істориків маже половину жертв голодомору складають діти... Весною 1933 року тисячі дітей померли, щойно розпочавши свій життєвий шлях, так і не встигли пожити... Найболісніше реагуємо в дитинстві, можливо тому, що ще не встигли залубеніти у жорстокому світі і все, що нас вразить тоді, залишиться на все життя. Вперше почула про голодомор у 5 класі на уроці історії України, у підручнику була фотографія голодуючої сім'ї. Тоді, нам, дітям, важко було зрозуміти, чому у дівчинки, що на фотографії великий живіт... як таке може бути, адже у нас животи були великими лише тоді, коли наїдались досхочу, а вона ж голодна... Для примітивної дитячої психіки це було занадто, не могли ми повірити, що люди пухнули від голоду... І цей зморений дитячий (по-дорослому серйозний) погляд не можу забути ще й досі. Однією фотографією невідомої сім'ї зафіксували трагедію цілої нації...
Безумовно страшно про це говорити, але страшніше мовчати та миритися з тим, що з нами робила радянська влада, ще й зараз дехто продовжує заперечувати жахливі факти з нашого минулого. На жаль, історію не можна змінити, але, на щастя, можна змінити ставлення до неї, тому акцент зараз потрібно робити на вихованні у нашої молоді поняття поваги до власного минулого.
Напевно найсвятіше, що є в цьому грішному світі – це любов матері до дитини. Любов на рівні інстинктів, істинна та найщиріша. Почуття, яке надихає, викликає захоплення, дивує своєю відданістю та жертовністю. Здавалося б, що цього ні забрати, ні викорінити неможливо. Але часті випадки канібалізму доказали, що голод знищує навіть інстинкти. На рівні інстинкту матір відчуває свою дитину, на рівні інстинктів рятує власне життя, нівелюються поняття... інстинкт самозбереження знищує мораль, знецінює святе, розтоптує усе людське єство. Чому інстинкт самозбереження бере гору над материнським інстинктом? Не вкладається в голові, як матір здатна з'їсти власних дітей? І хтозна який інстинкт брав гору тоді, чи материнський, щоб урятувати інших дітей чи самозбереження, бо самі ж також їли...
Дитячі сльози не дають спокою... вони болять, печуть, ранять серце до крові, бо сльоза дитини – це гріх дорослого. А за наші гріхи не повинні розплачуватись діти, тому хоча б раз на рік запаліть свічку на пам'ять про усіх тих, хто загинув під час голодомору 1932-1933 років, запалена свічка, як символ життя, яке тільки розпочиналось, бо тоді їх міг врятувати хліб, тепер їх врятує пам'ять...
