Красномовний Ройтбурд
Влітку, запакувавшись в тролейбус, як звичайна обережна людина завжди тримаю рюкзак попереду себе. Комфортно, усе під рукою і насамперед безпечно.
Роздивляюсь сусідніх бабць, вже чую роздратованість і непривітні слова сивої блондинки років за 60: місця нема, а вона, тобто я, вперлась сюди зі своїм рюкзаком, і купа інших смертних гріхів на які я і не знала, що спроможна, а в першу чергу тому, що не помічаю її і не каюсь, бо стою мовчки...
До місця призначення залишалась ще одна зупинка і мені не хотілось псувати собі настрій, а жінка, як оса на мед, нудить і жужжить і її фантазії розростаються.
І тоді, це рідкість - таке почути в наших "вагонах" - за мене заступається незнайомий чоловік.
Как же жарко от вашей любви! - сказав він російською, з смутком і спокоєм у голосі, звертаючись до жінки, а за ним і всі, вже в тиші, спокійно видихнули, бо оса нарешті "наїлася".
Він вийшов. А я досі пам,ятаю цей випадок. І цю Людину - з великої літери — вкотре згадала після нещодавної зустрічі з ху-ком Ройтбурдом, якого можливо хтось поважає, на відміну від мене.
Бо всесвітньо відомий художник, який може побачити фотографа на відкритому заході в Мистецькому Арсеналі, і сказати — "Бл-дь", закриваючись руками, ніби я роблю щось протизаконне...
І хочеться сказати, - Как же жарко от вашей любви, Александр!
