"Тяжолий" чемодан
- А ти чого розвелась? - запитувала в мене Світлана, коли ми на першому курсі після установчої сесії сіли разом.
В інституті в мене була подруга - Світлана, з місцевих. Ми якось одразу потоваришували, бо були одного віку (на два роки старшими за одногрупниць), вже мали за плечима училище і вже по разу "сходили" заміж.
Перший курс я мешкала в гуртожитку, а тоді квартирувала у Свєти. Батьки її давно розлучились і жили по нових сім'ях. З меншою сестрою Маргаритою, залишеною Світлані, мов у спадок, проблем також не виникало.
Свєта була проворна і мала в усьому стійку позицію. Заходячи до темного вокзального туалету - традиційного монстра санітарної архітектури минулої доби (в якому ніколи не було лампочок, дзюрчала вода і нестримно смерділо природним і хлоркою), Свєта з порогу кричала: "Попереджаю! У мене в руках тяжолий чемодан!"
Напевне, гвалтівник чи грабіжник навряд чи спокусився б на таку грізну жертву у такому неінтимному місці. Щоправда, одного разу на Свєту-таки напали. І було це серед білісінького дня у самісінькому центрі інститутського парку.
"Уявляєш, він напав - а я мовчу, - ковтаючи дихання, вихрипувала злякана Свєта. Їй забандюрилось піти у бібліотеку до іншого корпусу, от вона й вляпалась. - Звалив мене, сволота, і давай джинси розщібати. А я "жовтобрюха" держу, виронить боюся. Так повезло примірник узять! Усього один на кафедрі лишився..."
Дослідник сучасної української мови вчений Жовтобрюх у вигляді товстелезної книги і велика шпилька в Свєтиних джинсах, яка врізалась у тканину так, що її довелось вирізати, врятували мою подругу від наруги. Нападник кілька хвилин поштовхав Свєту у снігу, плюнув та й пішов. Пізніше з'ясувалось, що то місцевий дурачок Васька, не гвалтівник, а хворий на голову. Колись на фізматі вчився, тоді на філософський перейшов, а тоді в нього дах поїхав, от Васька раз на місяць інститутських дівок і шугає. Хоча, коли до міліції хто звертався, його відвозили у Ворзель, тримали для порядку з тиждень серед таких, як він, і знову відпускали. Не вбивця ж і не маньяк!
На останньому курсі ми зі Світланою розійшлися - спочатку у поглядах, а тоді й у справах. Вона потрапила до групи однодумців, як виявилося, місцевих сектантів, які називали себе "свідками". Хотіла затягти й мене, але моя звичка курити та схильність до студентських загулів не дали їй цього зробити (дякую!). Після отримання диплому Свєта залишила сестру Маргариту і зняла окрему квартиру. З друзями і батьками спілкуватись відмовилась, бо вони не були "свідками". Вийшла заміж за "брата" і поїхала у безодню на Чернігівщину. Далі її слід зник.
А в минулому році раптом зустріла Свєту на "Однокласниках". Працює телеведучою на одному з кабельних каналів Чернігова. Заміжня, дітей не має. Відповідь на традиційне запитання про життя-буття навело на висновок, що Свєта й досі у "свідках". На фотографіях роздивляюсь архаїчну гуманітарку 80-х. Ні макіяжу, ні "тяжолого чемодану", ні "жовтобрюха".
***
- ...А ти чого розвелась? - запитувала в мене Світлана, коли ми на першому курсі після установчої сесії сіли разом.
- А ти чого? - відповідала по-одеськи я, знаючи, мов стара, що перший шлюб зветься "пробніком" (як казали дворові тітки).
Лише за рік Свєта мені зізналась, що вийшла вона заміж за двічі старшого Юрку у свої сімнадцять з великої любові. А він невдовзі після весілля повіз її у Москву - Кремль показати, та й здав за 500 доларів у оренду на півроку якомусь сутенеру. У нас борги, казав Юрка дружині, коли вона повернулась за шість місяців додому - обдерта й хвора. Тоді забрав гроші і здимів, а Свєтку від дурдому врятувало лише бажання вчитися. Минав Новий 1994 рік, а в червні були вступні іспити. Ну, а далі ви вже знаєте...
