Смалець на контрасті
З дитинства пам'ятаю фразу "Нью-Йорк – місто контрастів". Але що воно означає, тоді важко було зрозуміти. Проте з контрастами в моєму житті все окей. Я це усвідомила, коли вночі їла смалець в ірландському пабі у центрі польського міста Лодзь.
На тому семінарі з кіномистецтва нас, журналістів з України, пригощали занадто багато. Здається, у ресторанах ми провели більше часу, ніж у спілкуванні з польськими кінематографістами. Кажуть: на шару й оцет солодким здається. А тут на дурня (усе оплачено) спробувати довелося різноманітних страв. Після другого обіду в штанях відірвався ґудзик. Від вечері вирішила відмовитися. З колегами гуляли містом, заходили у бари випити пива... Опівночі у животі забулькотіло. Розтягнутий польською гостинністю шлунок вимагав їстівних надходжень. У гаманці лише двадцять злотих. Обмінки вже не працюють. Завертаємо до чергового пабу. Виявляється – ірландський. Надворі під парасольками столи з білими скатертинами. Поруч газові горілки. Ще й теплі накидки дають. Бородаті хлопці грають фолк. Все, що треба, аби зігріти тіло й душу. Офіціант приносить меню. Це для живота. Розумію, якщо зараз ми з ним не поїмо, то збожеволіємо обидва. Після тренування на бануші, рибі фіш та малиновому пудингові, моє замовлення виглядало, мабуть, дивно. В нього входило: порція картоплі по-селянськи (4 злотих), солоні огірки (3 злотих) та миска смальцю (11 злотих). Хліб принесли безкоштовно. Всього того вистачило наїстися мені і ще нагодувати трьох зголоднілих подруг. Це було дуже смачно і дуже контрастно.
За два дні після тої смальцевої вечері повернулися на батьківщину. В очікуванні вечірнього потягу до столиці вирішили пройти адаптацію у львівському ресторані. Чотири, добу не митих, не виспаних та пом'ятих (у повному розумінні) тьотки замовили страви з дивними назвами і пляшку шампанського у відерці з льодом. Все це принесли три офіціанти у білих сорочках і довгих чорних фартухах. Це були чоловіки із сивиною на скронях. Мовчазні, вишукані, передбачливі. І тут я відчула контраст між спагеті із креветками та сьомгою, послужливим офіціантом та своєю несвіжою футболкою. І дивна річ: в цьому був кайф. Нарешті, і на батьківщині до мене почали ставитися як до справжнього клієнта, який прийшов у ресторан просто попоїсти. Отже я отримала кредит довіри. І його повернула: дістала з потертих джинсів гаманець і розрахувалася за той обід як годиться, із чайовими. Натомість отримала від офіціанта ледь помітну посмішку – не презирливу, а дружню, людську. Часто, коли заходжу до осередків київського громхарчу, згадую того львівського офіціанта...
