Між Римом і Кишиневом

Ще змалку, цікавлячись римською історією, любив розглядати зображення Капітолійської вовчиці, що вигодувала Ромула і Рема, засновників Рима. Пізніше, вже студентом, часто зустрічав її монументи у Румунії та Молдові.

У Кишиневі її встановили ще у 20-х роках минулого століття. Вовчиця символізує латинське коріння румунів, а також збереження уламку римської цивілізації у Східній Європі, серед "слов'янського варварства". Не дивно, що після окупації Бесарабії вона постраждала однією з перших. Відновили її щойно у 1990 році, 1 грудня - у день румунської єдности.

Після приходу до влади комуністів, вовчицю забрали на "реставрацію". Повернули лише у 2009 році. Тож дуже довго я її не бачив.

Зрештою, це був одним зі стимулів повернутись до Кишинева цього року. Мої друзі так і казали: "Приїжджай, повернули твою вовчицю". Самі сміялися з моєї сентиментальности. "У нас заарештовують журналістів та студентів, а ти носишся з якимось там пам'ятником", казали. Хоча саме повернення Капітоліни стало одним з перших символів повернення до влади демократів.

Дістаючись Національного музею, де стоїть пам'ятник, ще раз відзначив одну паскудна особливість усіх великих міст на світі.

Деякі люди мають звичку ходити по місту, щоб краще пізнати його внутрішню суть. По вулицях, слухаючи уривки розмов, розглядаючи оголошення на стовпах, чуючи лайки та розмови про політику у парку, заходячи до кав'ярень, одним словом, байдикуючи. Для цього варто ходити містом пішки.

Підходиш до людини і питаєш: "Як пройти до Національного музею". А вона тобі: "Мммм... ой, це далеко, вам треба на таку-ось маршрутку..." Та ж, чоловіче добрий, я не питаю, на яку маршрутку мені сісти! Кажу: "Я хочу пішки. Покажіть, як пройти". Він починає доводити марність моїх зусиль. Поспілкувавшись хвилин сім-вісім, вибухаєш - "Ви можете пальцем показати". Показує пальцем, але додає, що маршруткою таки швидше. Щоб дійти до музею, мені знадобилось хвилин з двадцять.

Повернення вовчиці на місце є хорошим знаком. Символом. Думаю, допоки ми маємо в Києві пам'ятник жертвам Голодомору або Михайлику, то завжди зможемо зрозуміти тугу молдаван. Тугу за собою самим.