Жителі бідних селищ Кенії, які тримають корову і продають молоко, називають себе бізнесменами. Так само й ті, хто шиють на продаж взуття із автомобільних шин прямо на міському ринку. Або власники двох курок, які несуть яйця.

Ці люди — підприємці, бо заробляють більше одного долара на день — середнього прибутку жителів Кенії та інших африканських країн.

Щороку уряди й банки цих держав отримують від міжнародних організацій мільйони доларів допомоги на боротьбу із бідністю. Проте до людей ці гроші рідко доходять. Банки не дають позики, якщо клієнт не гарантує повернення грошей. А зробити це середня родина із кількома голодними дітьми зазвичай не в змозі.

Торік 66-річний банкір із Бангладеш Мухамед Юнус отримав Нобелівську премію миру. Його установа видає мікрокредити біднякам, які не можуть надати жодної гарантії повернення. Завдяки таким позикам у $30–50 змогли почати свою власну справу і побороти бідність у своїй родині 6,5 млн людей.

Останні кілька років систему мікрокредитування застосовують у багатьох країнах Азії. Тепер на своїх громадянах її вирішив випробувати уряд Кенії.

Система проста. Позичальник отримує $30. За них купує щось, що допоможе заробляти: домашню худобу, шматок поля, ткацький станок, велосипед. У вказаний термін — кілька тижнів, місяць — він повинен повернути всю суму плюс відсотки. Тоді зможе отримати більшу позику — наприклад, $60.

— Спочатку за кредит я придбала корову, — розповідає 40-річна Нілуфер Беґум, одна із клієнток Мухамеда Юнуса. — Продала молоко, повернула гроші. Отримала більший кредит. Тоді взяла в оренду шматок рисового поля. Згодом відкрила маленький магазин, побудувала власний будинок. Тепер уже маю кілька будинків, які здаю в оренду.

×