П"ятий день у великих містах Франції майже не працює метро і майже не ходять трамваї та автобуси, паралізовані залізниці. Діставатися на роботу людям  доводиться пішки або машинами, нервуючи в довжелезних пробках. Школи напівпорожні, лікарні не вкомплектовані лікарями та медсестрами. У крамницях бракує торговельників, а на підприємствах — робітників. Країна щомиті втрачає великі гроші.

Працівники громадського транспорту страйкують на захист власних пенсійних привілеїв, що їх вирішив скасувати президент Ніколя Саркозі. Він хоче збільшити пенсійний вік з 60 до 65 років, а також скасувати доплату до стандартної пенсії, яку транспортники мали з 1950-х років.

38-річний Філіп Меньє працює диспетчером у міжнародному аеропорту "Шарль де Голль". Аби потрапити на роботу в нічну зміну, позичив авто у шкільного друга — той  мешкає у північній частині Парижа, недалеко від летовища.

— Усі швидкісні електрички були скасовані, до аеропорту мусив їхати 2,5 години замість звичних 20 хвилин, — розповідає Філіп. — Багато пасажирів запізнилися на міжнародні рейси. Дехто не мав грошей, аби купити собі іншого квитка. Літаки також не всі вилітали вчасно. Шкода, що від усього цього страждають безневинні люди, які нічим не можуть допомогти транспортникам у боротьбі за кращі пенсії.

Після роботи Філіп не зміг дістатися власної домівки. Він мешкає у південному передмісті Парижа, куди в цей день не було транспорту. О сьомій ранку чоловік повернув машину другові, аби той у свою чергу спробував поїхати на роботу. Сам залишився відсипатися та гостювати у приятеля.

— Якщо страйк триватиме, доведеться тимчасово оселитися в Мішеля, — невесело констатує Меньє.

Наталі Луаро, 27 років, працює вчителькою молодших класів. Аби не спізнитися до школи, виходила майже за три години до початку робочого дня, себто о 6.30.

— Не люблю ні від кого залежати, тож вирушила пішки, — розповідає.— З вечора розрахувала час. Дощу не було — вважайте, пощастило.

Наталі з розумінням ставиться до вимог страйкарів. Бо "якщо їм обіцяли при наймі на роботу таку пенсію й у 60 років, а не 65, то так і має бути". Проте жінка вважає, що реформа також потрібна, бо країна не така багата, як була колись. Як сполучити економічну доцільність та послідовність в обіцянках, даних 40 років тому, вона "ще для себе не зрозуміла".

— На те й уряд, міністри, щоб шукали наймудріше рішення, — каже Наталі. — Щоб консультувалися з профспілками, страйкарями, керівництвом підприємств.

Право на страйк — святиня французької традиції. Бо хто знає: може, завтра вчителям запропонують таку реформу, якої вони не схочуть? Тоді настане їхня черга страйкувати. І ті самі транспортники не зможуть привести до школи своїх дітей.

70-річний Клод-Марі Боре — журналіст на пенсії. Він до страйку ставиться філософськи:

— Бачив їх стільки, що й не згадаю. Цю країну нереально реформувати. Щойно зачепиш чиїсь привілеї — відразу бунт. Кожен затнеться на своєму, і влада відступає до наступної реформи. Точніше, до наступної її спроби. Бо як не реформа — то півкраїни на вулиці.

Клод-Марі скрізь у місті їздить на велосипеді — незалежно від страйку. Отож його життя  акції протесту майже не зачепили. Себе він визначає "молодим пенсіонером". Наголошує, що велосипед рятує його від усіх хвороб без винятку, включно з депресією.

— Крутиш педалі та не маєш часу думати про те, від чого тобі сумно, — зауважує він.

Переважна більшість французів ставляться до своїх видовищних страйків як до дощу: треба перечекати та забути. Без зайвої сварки та головного болю. Така собі згода на право розмахувати руками перед носом сусіда, доки того носа не зачепиш. Французьке суспільство звичне до того, що вільні люди часто бувають між собою незгодні.

Уряд Франції веде переговори з профспілками та директоратом транспортників. Сторони конфлікту помалу йдуть на взаємні поступки.

— Або все, або нічого — то дитяча логіка, — вважає Клод-Марі Боре. — Дорослі нації вміють домовлятися, не вередуючи. А французам давно вже час подорослішати.

×