Недільного ранку мене розбудив дзвінок.

— Алло! — телефонує нам сусід по сходовій клітці дядя Міша. — Не хочете за чверть ціни собі супутникову антену провести? Подумав, буде вигідно, якщо взяти одну на чотири квартири з нашого поверху. Можна дивитися 80 каналів!

Ми мешкаємо на п"ятому поверсі у старенькій "хрущовці". Я тут із перших днів свого народження. Сусідів по клітці знаю стільки ж, скільки пам"ятаю себе. Тьотя Ніна, дружина дяді Міші, колись товаришувала з моєю мамою. Вони часто обмінювалися рецептами страв, узорами для в"язання. Сусід через стінку, Василь Миколайович, — геній з ремонту техніки. Оксана, що живе через квартиру — перукарка. Усі ходили одне до одного в гості. Ну хоча б позичити ложку чаю.

Тьотя Ніна, дружина дяді Міші, колись товаришувала з моєю мамою

Ще років 10 тому телефон був тільки в нашій квартирі. Сусіди ходили до нас дзвонити, чи їм хтось телефонував на наш номер. Правду кажучи, інколи це дратувало. Особливо під час канікул. Мама сварила, коли в дім заходили люди, а там було не прибрано. А я інколи так захоплювалася мультиками та малюванням, що забувала зібрати постіль з дивана.

Оце говорила з дядею Мішею і думала: колись давно ми були ближчими одне до одного. А тепер, щоб перекинутися кількома словами, дзвонимо, бо лінуємося відкрити двері та пройти два метри. Усе, як у тій пісні: "Наши телефонные трубки не позволяют нам делать поступки".

×