27 грудня відбувся обмін полоненими між Україною й терористами ДНР та ЛНР. За 74 українців віддали 238 людей зі списку бойовиків.
"Спецслужби" ЛНР рік стежили за фанатами луганського футбольного клубу "Зоря" 21-річним Владиславом Овчаренком та 20-річним Артемом Ахмеровим.
— У жовтні 2016 року нас затримали в центрі міста. Влад був блогером сторінки "Луганська хунта" в соцмережі. Плюс — спалений прапор. Звинуватили в шпигунстві. Хоча жодних фактів не знайшли. Ми свідомо залишилися в рідному місті. Це наш дім. У серпні 2015-го спалили "прапор ЛНР" у пам'ять про друга, який воював у "Азові" й загинув в Іловайському котлі, — згадує Ахмеров.
Олександр Калін, боєць 2-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї бригади Збройних сил України, потрапив у полон 13 вересня 2015-го біля селища Луганське на Донеччині. До позиції наблизилася диверсійна група бойовиків.
— Хотіли вступити з ними в бій, але було пізно. Я був на кулеметній точці, накритій деревом і мішками. Дістати могли хіба гранатою. Поруч лежав поранений товариш, — розповідає Калін. — Один наказав виходити, пообіцяв не стріляти: "Даю слово офицера российской армии". Нам зав'язали руки та очі, кілька днів возили в авто. Зо два тижні допитували в підвалі донецького СБУ. Перевели до загальної камери. Возили на роботу по Донецьку й в інші міста.
У червні 2016-го перевели до Макіївської колонії суворого режиму.
— Із фізичним насиллям стикався лише на допитах. Потім — тиснули на психіку. Сиділи по троє в камері. Давали ввечері дивитись дві години телевізор. Торік у жовтні це скасували. Годували скромно: шматочок курки чи печінки, каші на воді, — додає чоловік.
Релігієзнавець 63-річний Ігор Козловський був у полоні з січня 2016-го. За "шпигунство" отримав майже три роки ув'язнення.
— Мене катували, надівши мішок на голову. При цьому кричали, що вони — "русский мир". У них велика фантазія. Б'ють, катують струмом, підвішують. Це — суміш 1937 року, 1950-х, 1970-х років СРСР. Схоже на рольові ігри. Але стосуються життя людей, їхньої долі, — говорить він.
— 2005-го купив поблизу СІЗО хатинку під майстерню, — каже луганський блогер 47-річний Едуард Неделяєв. — Щодня проходив і думав: як там зекам? А тут самому "пощастило". Сидів з іншими "первоходами" (уперше ув'язненими. — ГПУ). Пару разів опинявся в камері з рецидивістами. А так — з убивцями, грабіжниками, торговцями наркотою. У маршрутці їх не відрізниш. В одних камерах усе по режиму, що два тижні — перевірка. А в кількох метрах — як у готелі: тепла вода, килими, телефон, металеві ложки. Одні в баню ходять раз на пару тижнів, інші — через день. Основна валюта — сигарети. За них можна купити все: заточку, кип'ятильник, шкарпетки, телевізор, телефон, чай.
Звільнений 27-річний Євген Чуднецов із Макіївки — боєць полку "Азов". Його утримували із зими 2015-го. Засудили до 30 років тюрми за "екстремізм". Два роки був в "одиночці" донецького СІЗО. Потім перевели в колонію в Макіївці.
— Майже не чіпали, хіба зуби вибили. З Широкиного повезли зразу в Донецьк. Побачили, що маю татуювання, тризуб на грудях, на плечі чорне сонце. Хотіли це все відрізати. Потім сказали, що я колоритний і підійду для репортажу, — розповідає Чуднецов. — До інших застосовували "тапік" (польовий телефон ТА-57. — ГПУ) з високою напругою. Коли дзвонили, йшов струм по тілу. "Дельфін" — коли ганчірку кладуть на обличчя, лиють воду і захлинаєшся. Це пройшло повз мене. Лише били. То одне вухо розірвуть, то інше, то ребра поламають. У Донецьку полонених тримають у МДБ (так зване міністерство державної безпеки. — ГПУ) і в "Ізоляції" (колишній завод ізоляційних матеріалів. — ГПУ). Там багато "200-х"(загиблих. — ГПУ). Хто був, кажуть: не було й тижня, щоб не замучили людину. Дехто не витримує струму, у декого серце відмовляє, або кати нап'ються і перестараються. Це роблять місцеві. Росіяни не хочуть бруднити руки.
3 
35413
Коментарі