— Під Іловайськом знищували добровольчий рух. Цього побоїща можна було уникнути. Кров хлопців — на руках влади, — каже боєць "Правого сектора" 28-річний Віталій "Чечен" Нікуленко.

Народився в місті Знам'янка Кіровоградської області. Служив в інженерних військах у Києві. 2014‑го вступив у батальйон "Шахтарськ" (згодом його перейменували у "Торнадо". — ГПУ).

— На початку серпня нам сказали рушати на штурм Іловайська, — каже. — Ми не знали, що там. Просто бойовий виїзд. Під містом чекали декілька днів, щоб налагодити зв'язок між підрозділами. Приїхав генерал Хомчак зі штабу. Заявив, що в місті майже немає росіян, і це буде легка прогулянка. За день виступили — полями, між вокзалом і селищем Виноградним. Нам дали два БТРи, а "Азов" мав КамАЗ із кулеметом "Утес". Разом десь 200 людей. Пройшли півдороги, як запрацювали російські міномети. Нам наказали відступити.

Наступного дня знову пішли в наступ. Я знайшов гранату і подарував хлопцеві з батальйону "Свята Марія". Ті пішли просто на вокзал. Під час бою куля попала йому в шию, інша — в гранату. Залишився живий. Хоча наступ не вдався. Батальйон під вокзалом розстріляли. Разом із пораненими і вбитими повернулися.

Не було думки, що вам кажуть неправду?

— Після другого відступу зрозуміли, що нас обманюють. Біля Виноградного зайшли в ярок. Там були масивні укріплення росіян. Наші снаряди 152-го калібру нічого не вдіяли б із ними. Їх явно робили тижнями. Як цього не побачила розвідка?

Ворог був за 14–30 метрів. Я стріляв з автомата. Не рахував, скільки впало. На кожного українського бійця було десь 14 ворогів. На машину — 12 ­їхніх. Відступаючи, захопили в полон багато місцевих сєпарів, російських контрактників і строковиків. Ті сказали, що нічого не знали, їх везли на полігон. Хлопці давали їм мобільні подзвонити додому. По-людськи ставилися: годували, поїли.

Що було далі?

— Суцільний хаос. Артилерія била по своїх. 19 серпня "Шахтарськ" вийшов з-під Іловайська. 12 бійців, серед них я, залишилися в місті. Виходили з усіма у 20-х числах серпня. Не чекали коридору, бо кожен хотів вижити. Нас атакували по всіх напрямках. Одна дорога ще не прострілювалася. Четверо хлопців влаштували засідку, щоб стримати ворожу піхоту і дати нам відійти. Ми від'їхали на кількасот метрів. Почули бій. З другом повернулись допомогти. Трималися до ранку. З шістьох вижили ми двоє. В побитому легковому авто вивозили тіла друзів. Побратимові було 16. Скоро — 20. Має дружину, дитину.

Офіційно в тих боях загинули 366 людей.

— Знаю, що лише в "Шахтарську", "Азові", "Донбасі" — понад 500. А ще інші добробати. У ЗСУ була страшна паніка. Втікали у різні боки, і їх розстрілювали пачками. Полягли понад тисячу.

Після повернення на базу розібрали ситуацію?

— Ні. Нас називали дезертирами. Мене звинуватили у вбивстві цивільних. Потім усе заспокоїлося. Психолог порадив повернутися в тил. Так і зробив. Досі згадую, як їздили по полях, збирали живих і мертвих бійців.

×