— Кравченка? Голову? Знаю, звичайно. Він мужик що треба. Його весь район боїться. Як треба яку проблему вирішити, то знає, як і міліцію потрусити, і прокуратуру. За ним люди підуть і на Київ, і дальше, — розповідає дорогою до села Теляж Сокальського району Львівщини таксист 36-річний Василь Головатий.
Телязький війт Ярослав Кравченко, 42 роки, наприкінці березня розіслав поштою листи до різних державних установ. Вимагає від президента України, уряду, Верховної Ради повернути у державну власність стратегічні об'єкти, забезпечити рівень зарплат не нижче $2,5 тис., знизити ціни на комунальні послуги, виділити кошти на ремонт усіх доріг, зробити безплатною та доступною медицину. Якщо до 1 травня влада не візьметься за виконання цього ультиматуму, Кравченко організує громаду на піший марш до Києва.
Теляж за 10 км від райцентру. До сільради входять іще два села — Ульвівок та Трудолюбівка. Загалом майже 1600 жителів. У Теляжі є школа, дитсадок, народний дім, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин.
У п'ятницю по обіді зустрічаємо Ярослава Кравченка біля сільради. Він щойно повернувся з наради війтів у Сокалі.
— У районі є асоціація голів. Входять 34 особи, зараз 12 зібралися. Усі підтримали ультиматум, ще двоє свою згоду телефоном висловили. Їх також уже достали постійні нарікання та бідкання громад, — говорить Кравченко. Пропонує пройтися селом.
Ідемо центральною вул. Ланковецькою. Тут одноповерхові цегляні хати, більшість не поштукатурені. Дорога у вибоїнах та калюжах. Автобус до села курсує раз на день.
— Ото в нас такі дороги — яма на ямі. Ні пройти, ні проїхати, як дощ випаде. Правда, пані Марія? — звертається до селянки, яка чистить біля хати паркан.
— Та дороги такі, що машина скоро мені в пліт заїде, бо тут вже ся ніц проїзного не лишило, — відказує та. — І що рік, то гірше. У наше село два автобуси заїжджали. Торік один так на яму наїхав, що весь зад в калабані лишив. Відмінили той рейс.
— Ця дорога районного значення, нею машини на Волинь їздять. Власними силами вже би давно ями позасипали. Але не можна. Тоді нас би по прокуратурах затягали. Таке в сусідньому селі було. Парадоксальна держава. Сама нічого не робить і іншим не дає, — розказує війт.
— Голово, добре, що вас здибкала! Що там із моїм льохом? Вода вже в кухні. Скоро плавати будемо. Тут із 20 хат таких. То що — будуть робити яку меліорацію чи ні? — кричить із подвір'я 76-річна Анна Полавська.
— Кожен раз як у районі буваю, про вашу біду говорю. Нічого поки що, — знизує плечима Ярослав Валентинович. — У тих людей страшна біда, — пояснює. — Підземні води до хати доходять, топлять підвали, помешкання. Треба канали за селом розчистити. Але грошей нема. Район також би цим займатися мав, але там нікому то не в голові. А люди самі що зробити можуть за свої копійки? У селі що не друга хата — то по одному-двоє на заробітках за кордоном. У мене самого і жінка, і мама, і теща виїхали. А я не можу поїхати, хочу тут толк якийсь зробити.
— Другий термін головую, — продовжує. — Маю 2100 гривень зарплати. Беру половину, решту на потреби громади перечислюю. Що можу — помагаю. Якийсь ремонт у народному домі, вікна в ФАПі поміняли, ґрунтову дорогу підсипали. Але то дріб'язок із тим, що треба зробити. Люди щодня приходять, жаліються, а я безпорадний. Тому і скликав сільський схід. На ньому про ультиматум і заговорили. Вимоги, які там висуваємо, — всі згідно з Конституцією. Хочемо зарплати більшої, бо ціни виросли. Чому саме 2,5 тисячі доларів? Я взяв за приклад країну Ізраїль. Там ціни на продукти, як у нас. Якщо влада не виконає ультиматуму, 3 травня збираємо людей на головній площі Сокаля. Ітимемо пішки. Кожен охочий приєднатися зможе. А люди, які стільки кілометрів протопчуть до столиці, безрезультатно звідти не повернуться.
63-річна Галина Поляк підтримує війта:
— Піду, хоч єм і не годна. І синів візьму, і невісток, внуків. Бо то вже несила терпіти. Виживаю. Виховала шестеро дітей — пільг ніяких. Пенсія 800 гривень, за газ 600 віддаю.
7 
35413
Коментарі
1