— У вас ґрівни нє будєт, мущіна? — говорить мені касирка в цілодобовому маркеті "АТБ". Зранку там беру мінеральну воду.

— Буде, — кажу. — Нате.

— Свєта, ти мені сотню по двадцятках не розіб'єш? — кричить та сама працівниця до іншої, щойно я відійшов. Уже українською, думаю. А мені російською казала.

Так часто буває. З одними людьми говориш російською, з іншими українською, з кимось узагалі суржиком. У мене, наприклад, це залежить від рівня довіри. Суржиком я говорю лише з тими, хто мені приємний. У цієї касирки, певно, українська зарезервована для друзів і дому. Тепла, затишна, калинова, компотна, котлетна, пледна й подушкова українська мова. Куди такій у "АТБ"?

Вона перевдягне мову, як перевдягає корпоративний халат — і вже на автоматі, як пробиває чеки за молоко й горілку, говоритиме: "Пакет нужен?". Але наступного дня мені пізно ввечері довірливим тоном скаже:

— Ви помітили, як хліб подорожчав?

Ніби вже й мене пустила на приватну територію — там тихо було, об 11-й вечора, ворота туди ще не зачинені. І от я так само довірливо відповідаю:

— Так, усе дорожчає, все дорожчає, — і йду неквапно до виходу, забравши свій хліб. Задоволений, бо вже знаю, яка з цих жінок наступного дня мені відповість українською.

І от інший ранок. І я знову беру собі щоденну мінеральну воду.

— Пакет єсть? — питає в мене та сама касирка.

Перепустка на приватну територію виявилася разовою.

×