— У місті з'явився ще один поліцейський блокпост. Поставили після обстрілу школи й лікарні, — каже волонтерка з міста Красногорівки Мар'їнського району на Донеччині 25-річна Олександра Родзина.
Їдемо до житлових районів, які бойовики ДНР обстріляли вночі 28 травня. Зруйнували лікарню, горіла школа, поранило вісім жителів.
Бійці на блокпосту оглядають наш тентований вантажний "Мерседес". Ліве крило і правий бампер прогнуті, фарба потріскала. Пропускають.
Рухаємося до лікарні. Половину даху приміщення знесло. Шибки вікон вибиті. На асфальті перед будівлею — купи перетрощеної цегли, бетону. Троє дівчат 16 років фотографуються на пам'ять біля них.
— Десь тут має бути яма від міни. Лише з другого кінця, — каже волонтерка. — Усім восьми потерпілим допомагають.
Ідемо в обхід будинку. Зустрічні вітаються до Олександри. На мене дивляться скоса. Назустріч іде солдат у формі пісочного кольору з великими білими навушниками на шиї, пачкою чипсів і пачкою соку в руках.
— Яка обстановка в місті? — запитую.
— Російські найманці продовжують обстріли. Особливо вночі. Більше нічого не розкажу, — розвертається і йде.
Зупиняємося біля ями близько 5 кв. м площею і 1,5 м завглибшки.
— Місто обстріляли снарядами 152-міліметрового калібру, кажуть військові. Це жах. Щастя, що ніхто не загинув, — розповідає Олександра. — В адміністрації обіцяли відремонтувати все. Щоб хворі лікувалися, а діти навчалися. Мій 4-річний син боїться. Вночі кулі стукають по хаті. Лізе, обіймає, плаче. Ми переїхали з Донецька. Там ніхто не чекає. Хоча маємо багато родичів. Всі заявляють, українці — фашисти. Шкода, не бачать цих руйнувань.
Це — помста нам за любов до України. На святі останнього дзвоника діти були у вишиванках. Співали рідних пісень. У небо злетіли синьо-жовті кульки. Відповідь — із "Градів" і танків. Хочуть нас вигнати з міста. Не вийде — воно наше, українське. Хто хотів у псевдореспубліки — виїхали. Тут робити нічого. Є бюджетні установи й міський ринок. Випрошую у знайомих, друзів, волонтерів допомогу. Роздаю одиноким, хворим. Опікуюся трьома дівчатами — 21, 13 і 1,5 року. Мати померла недавно. От повезу їм допомогу, — кличе жестом за собою.
Дорога до приватного сектора — вся у ямах, подекуди закиданих битою цеглою й шифером. Частина будинків порожні, більшість — відчинені. У деяких вікна і двері забиті дошками. Подвір'я рясно поросли маками.
Олександра зупиняється біля високого бетонного паркану. Відчиняє сині металеві ворота. На будинку з білої цегли під шиферним дахом — сліди від куль. Нас зустрічає русява жінка з довгою косою у чорних шортах і футболці. Виглядає підлітком.
— Мала Аліна нарешті заснула, — каже. — Не розуміє, що матері немає. Звикла до бабусі, яка живе з нами. Коли кулі попадають у дім або чути вибухи мін, каже "пух-пух" і кричить. Ледве заспокоюємо. 13-річна Ліза розуміє, мами більше не побачимо. Часто плаче. Якби не бабина пенсія, то померли б з голоду. І люди не кидають у біді.
Не вистачає пральної машини. Іграшок для Аліни. Взуття й одягу для всіх. Нічим топити в пічці. Люди завезли декілька мішків вугілля. Так воно не горить. Не знаю, що робити.
Олександра заносить у дім продукти. Прощається і йде у справах. Рушаю в центр міста. З цегляного двоповерхового будинку виходить хлопчик 10 років на вигляд. Махає мені рукою. В іншій — іграшковий пістолет.
— Целюсь в Донецк. Оттуда стреляют по моему городу, — пояснює серйозно.
Заходжу в продуктовий магазин. У кутку на залізному ящику сидить чоловік. Рахує пляшки з під пива. Попри спеку, він у картузі, піджаку, осінніх черевиках. За прилавком — дві жінки 50 і 30 років. Замовляю чай і два рогалики.
— Хорошо говорите по-украински. Откуда вы? — старша відкидає з лоба пасмо чорного волосся.
— Журналіст, із Тернополя.
— Файне місто. Була там. Так ви не воюєте? Форма у вас не местная. Солдати в такій не ходять, — розглядає мою "британку". — У нас тут біда чорна. Стріляють, роботи немає. З дочкою орендували магазин. Платимо захмарно. Але стараємося ціни не піднімати. У людей нема можливості купити все.
— Поставьте бутылки. Идем принимать продукты. Машина приехала, — звертається молодша продавчиня до чоловіка у кутку.
— Пенсіонер. Збирає склотару і здає нам. Допомагає продукти розносити. Ми його за це підгодовуємо, — говорить господиня. — Не знаю, чому нас обстрілюють. Хочу, щоб закінчилася війна.
Виходжу. Назустріч жінка тягне на повідку світло-коричневого кудлатого пса. Той виривається і лізе у сміття. Жінка лається.
— Вночі стріляли. Це дурне втекло до сусідів. Веду додому.
— А як знову стрілятимуть?
— Нічого. Тепер міцно прив'яжу.
Допиваю чай і рушаю в бік Мар'їнки. Вночі Олександра Родзина пише мені в соцмережі, що бойовики знову обстріляли місто.
2 
1
Коментарі